*****
Вечір змінив день, коли я нарешті прокинулась, але це було не власне бажання організму. Я прокинулась, бо хтось стукав у двері.
Я нерішуче пройшла до дверей і подивилась у вічко.
Ян? Як він мене знайшов?
Відчинивши двері, я дивилася на Яна і не впізнавала його. Очі червоні, він весь такий замучений, що аж серце стискається від одного погляду на нього.
— Як ти мене знайшов?
— Є деякі зв’язки. Не забувай, я працюю в цій сфері. Знайти тебе було не важко. Я… Лізо… прошу… я… — Він не міг і слова сказати. Ян не Ян. Він такий розгублений, втомлений та сумний.
— Навіщо ти прийшов?
— Я хотів тебе попросити… хотів…
— Що?
— Візьми ключі, прошу. Цей будинок… — Я не дала йому змоги завершити.
— Ти знущаєшся?! Я казала тобі – мені не потрібні ні будинок, ні твої гроші, ні чо-го! Мені потрібен був ти.
— Лізо, я… ти мені теж потрібна, я не знаю, як дихати.
— Я помітила, як я тобі потрібна. Прошу, стисни в кулак ключі і йди. Я не хочу більше страждати. Йди.
— Лізо…
Я зачинила перед його носом двері, і спустившись спиною об двері, всілась на підлозі і знову розревілась.
Я чула голос Яна за дверима, який благав мене відчинити, але я була невблаганна. Через хвилин двадцять, я почула кроки. Він пішов. Пішов,… але я знала, що все закінчитись так не може.
Нам треба час. Час, щоб зрозуміти все. Але якщо він ще раз прийде з ключами, я його погамселю. Я знаю, він хоче зробити правильно, але я хочу бути з ним, а не жити одна в хоромах, де не буде його. Він повинен зрозуміти, що мені байдуже до його «глюків», що я хочу бути з ним попри все, а головне байдуже де – але разом.
Господи, хай він це зрозуміє!
Я підвелась на ватних ногах і почимчикувала до ванної прийняти гарячий душ, а потім… потім щось перекусити. Я цілий день нічого не їла, та й зараз апетиту немає, але… мені потрібні сили. Добре, що я як йшла додому, забігла до супермаркету і купила деякі продукти. Зараз зварю собі спагеті, натру в них сиру та перемішаю все це кетчупом. От, така у мене сьогодні буде вечеря, але вже після того, як прийму душ.
Коли все заплановане було зроблене, я вляглась у ліжко і тут почався штурм мозку. Думки за думками кружляли, як сніжинки взимку. Мені було боляче, страшно, гірко та сумно від того, що все так, як є. Я хочу в обійми до Яна, хочу відчувати його аромат та тихе сопіння. Хочу прокидатись з ним і лягати, хочу готувати вечерю та сніданки, та поправляти ролети, щоб йому було комфортно. Я хочу все, що стосується Яна.
Я перевернулась на бік. На той бік, де зазвичай зустрічаюсь поглядами з Яном. Гойдаючи себе, та думаючи про кохання всього мого життя, я намагалася заснути, але де там. Сльози знову струмками обпікали обличчя.
А якщо все залишиться, як є? Якщо я не права і він не прийде? Але прийшов. Він прийшов. Просто не те ляпнув, як завжди, але ж прийшов. Ми будемо разом. Будемо. Потрібен час. Я вірю. Вірю в це. Ми будемо разом.
Щось рипнуло і я вся зіщулилась. Я не звикла до такого. Бути самій – це не класно. Мені страшно. Я розумію, що я велика дівчинка і треба припинити це все, але страх – напосідає. Мій сон, як рукою здмухало. Я розумію, як Яну важко кожного дня боротися зі своєю проблемою, зі своїми страхами та панічними атаками. Я боюсь зараз,… бо я одна… вночі в орендованій квартирі, а він кожного дня відчуває необгрунтований страх. Бідний мій Ян. Я хочу йому допомогти і я знаю, що багато чого змінилося в його житті від тоді, як ми разом. Ян намагається, долає свої «глюки», хоча це так важко. Крок за кроком він бореться та йде до світла. Я знаю, що це лише один етап до того, щоб все було добре. Ми повинні це пройти. Ян зрозуміє, що його панічні атаки, ОКР чи геліофобія – ніяк не можуть вплинути на моє рішення бути з ним. Я кохаю його. Кохаю всім серцем. І я знаю, як сильно він кохає мене. Як багато хоче дати щастя мені та Сонечку. Все буде добре, треба лише зачекати.
*****
#2080 в Любовні романи
#1006 в Сучасний любовний роман
#194 в Молодіжна проза
Відредаговано: 22.01.2021