Глава 42

«Вчора тривало вічно.
Завтра не було ніколи. До тебе.

   «Агресор»
  Пенелопа  Дуглас
                                                                              
 

Глава 42.
Ян.

  Я сидів на дивані та перебирав пальці. Мені закортіло порахувати… і я розпочав… Один… два… три… Але зупинив себе. Важко втлумачити голові, що це не допоможе. Це як інстинкт голодний, значить треба поїсти. Хочеш в туалет – до вбиральні. Так і з ОКР. Є потреба і немає логіки діям. Важко дійти згоди з власним розумом. Проте, зупинити деякі речі, все таки можливо. Так, якщо не зробити якісь дії – це засмутить, почнеться тремор і невимовна потреба порахувати, щоб заспокоїтись, але можливо. Страх та паніка… потроху відходить, але як я тільки чую, як двері відчиняються, а потім зачиняюся,… а далі голос Лізи, яка говорить «ми прийшли»… і я знову рахую… Один… два… три… чотири…
   Стоп! Стоп Яне. Так не піде. Так не піде. Зберися. Зберися. 
   Ліза увійшла до кімнати з неймовірно гарненькою дівчинкою, схожою на Янгола. Два Янгола в одній кімнаті.
   — Привіт. — Я встав з дивану і підійшов до них. — Я Ян, а як тебе звати?
   — Марія… або Сонечко.
   — М-м-м… як гарно. Я буду називати тебе і так, і так. Домовились?
   — Так. — Вона похитала головою і її локони почали підскакувати у так рухів.
   — Ян дещо тобі приготував. — Мовила Ліза, дивлячись то на мене, то на дівчинку.
   — Що? Що це? — Її дзвінкий голос та круглі оченята виказували цікавість та очікування на диво.
   — Твої улюблені розмальовки. Мені сказала Ліза, що ти їх дуже полюбляєш. Це так?
   Дівчинка запищала від радості і вся засяяла. Ще не бачив, щоб дитина так раділа таким незначущим подарункам.
   — Дякую.
   — Будь ласка. — Вона тихенько підходила до мене… нерішуче, але крок за кроком вона опинилась біля мене і обійняла за ногу. В моїх грудях розлилось тепло, і всі мої хвилювання зникли якимось дивним чином. Ці маленькі рученята довкола мене і очі, сповнені непідробної щирості та вдячності. Я прокашлявся. Клубок в горлі не давав змоги мені щось сказати. Піднявши очі на Лізу, я побачив, яка вона щаслива, дивлячись на нас, і я хотів би, щоб ці очі знали лише щастя поруч зі мною… поруч з нами.
   — Сонечко, піди покажи Яну, як ти розмальовуєш. Добре?
   — Так. — Ліза вказала на стіл, і відпустивши мою ногу, Марія побігла до нього. Всівшись на підлогу, вона взяла олівці і почала розмальвувати одну із принцес на першій сторінці.
   Ми залишились стояти неподалік, і взявши долоню Лізи в свою, я промовив:
   — Вона прекрасна.
   — Я щаслива, що вона тобі сподобалась.
   — Інакше і бути не могло. — Я широко посміхнувся Лізі.
   — Дуже скоро ти дещо побачиш і багато чого зрозумієш.
   — Ти про що?
   — Побачиш.
   — Що за таємниці?
   — Це не таємниця,… просто побачиш і сам все зрозумієш. — Ліза видихнула, та мило посміхаючись, потягнула мене за руку до Сонечка.
   Ми сіли навпроти неї і я довго дивився на дівчинку, яка зосереджено вимальовувала кожну лінію.
   — Ти наречений Лізи? — Малеча підняла голову і подивилась на мене.
   Я подивився на неї, а потім на Лізу, і посміхаючись на всі тридцять два, з гордістю та радістю відповів:
   — Так.
   — А у вас будуть діти?
   — Е-е-е… — Ліза почервоніла.
   — Так, звичайно.
   Ліза затремтіла і впустила один з олівців, які тримала в руці. На її обличчі з’явилась посмішка полегшення та щастя.
   — А як же я?
   Ми повернулись на Сонечко і я зрозумів про що говорила Ліза. Я очманів. Сонечко збирала олівці та викладала їх на столику по черзі за довжиною і щось мурликала під ніс. У неї ОКР. Я підняв очі, подивився на Лізу, потім знову на Марію і не міг повірити власним очам. Ось чому Ліза так добре мене розуміє, ось чому сказала, що Сонечку буде байдуже до моїх «глюків». Тепер я все розумію. О, Лізо. Ти дійсно Янгол.
   — Сонечко, я все зроблю, щоб ти жила з нами. Я обіцяю. — Я посміхнувся дівчинці, а потім подивився на Лізу, яка сховала обличчя у долоні і тихо плакала. — Лізо, мила моя… не плач. Все буде добре. — Я обійняв її, а за мить нас обіймали маленькі рученята Марії. Ми схопили малечу до себе і поцілували в рожеві щічки. Вона сміялась, заповнюючи своїм дзвінким сміхом кімнату. Я почувався щасливим до країв.
   — Лізо, ти будеш моєю мамою?
   — Дуже на це сподіваюсь. — Мовила Ліза, посміхаючись крізь сльози щастя.
   — А ти будеш моїм татом? — Її сяючі очі дивилися на мене і я так хотів сказати «так», але поки я не буду впевнений, що все вийде – не мав права давати надію. — Сподіваюсь.
   Сонечко посміхалась та щасливо гомоніла довкола нас, а ми з Лізою дивилися одне на одного і нам не потрібні були слова, ми говорили очима.
   — А що це? — Запитала малеча, підійшовши знову до столика.
   — Це тобі цукерки. Мої улюблені. — Я посміхнувся і додав: — Такі ж яскраві, як твої розмальовки.
   — Як вони називаються?
   — M&M's.
   Марія намагалася повторити назву, але у неї нічого не виходило і це було так мило, що я не припиняв посміхатись.
   Ліза узяла мене за руку, та стиснувши, промовила одними губами:
   — Кохаю тебе.
   — І я кохаю тебе, мій Янголе. — Прошепотів я.
   — Смачно-о-о! — З захватом прицмокувала Марія і закидала знову, і знову до рота різнокольорові драже.
   Ми із Лізою вибухнули сміхом, а Сонечко тим часом обирала олівці та їла цукерки, забуваючи про напад паніки.
   Поруч зі мною споріднені душі. Я щасливий. Дуже щасливий.

                                                            *****