Глава 41

   У Яна брови злетіли до верху і він розгублено подивився на мене.
   — Ну… так…
   Я засяяла. Це те, що я хотіла почути.
   — О, Яне…
   — Але…
   — Але?
   — Я не хочу буди зараз батьком. — Похитавши головою, відповів Ян.
   — Ти взагалі не хочеш дітей? — Запитуючи про це, мені здалося, що моє
серце зупинилось. Я боялась його «ні».
   — Не знаю. Це важке запитання. Можливо і ні. Не знаю.
   — О-о-о… — Я перестала дихати. Все в одну мить зупинилось.
   — Ти хочеш дітей?
   — Звичайно.
   — Лізо, просто… Я не готовий.
   — Я зрозуміла. — Мені кортіло заховатись від цієї реальності. Я так хотіла, щоб він розділяв зі мною моє бажання, але не все може бути так, як хочеться. Це життя. — Добре, я маю йти… е-е-е… мені ж ще працювати. — Я посміхнулась, вдаючи прекрасний настрій, а самій кортіло вилетіти з будинку і бігти… бігти… доки ноги не стомляться.
   — Лізо, я тебе засмутив. Пробач мене.
   — Яне, все добре. Ми потім ще про це поговоримо. А зараз, вигулювати чотирилапих. — Засміялась я, і цмокнувши Яна в губи, посмішила до коридору.
   — Коли ти будеш вдома?
   — Десь о п’ятій… може о шостій.
   — А раніше ніяк?
   — Не знаю. Якщо вийде раніше, я одразу повернусь. — Мені треба було навідати Сонечко та запевнитись, що в неї все гаразд. Тому я не знала, коли буду вільна. Я тепер взагалі нічого не знала. Чому все так? Чому? Ця дівчинка заслуговує на родину і я так хотіла стати її мамою. А що тепер? Що мені робити? Ян не хоче дітей. Змушувати його до такого рішення, як прийняти в своє життя маленьку людину, яка буде цілком залежати від тебе, я б просто не могла. Я не знаю, як тепер бути. — Бувай, коханий. — Крикнула я.
   — Бувай, Янголе. Чекаю на тебе.
   Я вилетіла з будинку, і зачинивши двері, поспішила до парку, де я б могла подумати та все розставити в своїй голові по полицях.
   Всівшись на лавку, яка була подалі від цікавих очей, я заплакала щосили. Мені боліло. Я хочу, щоб в моєму житті був Ян та Сонечко. Проте, слова мого коханого Яна, дали мені зрозуміти, що цьому не бувати. Я не можу залишити Марію, не можу… вона без мене згасне, як і я без неї. Я можу стати, як ніч бо в моєму житті не буде Яна. Я кохаю його всім серцем, але кинути Сонечко я не зможу. Вона не впорається сама. Не впорається. Яне, я так тебе кохаю. Якби ти тільки зміг мене зрозуміти, але… ти дав мені читку відповідь, і я маю прийняти рішення. Ні, це не правильно. Я не можу приймати рішення одна. Це не чесно. Ян повинен знати.
   Я повернулась туди звідки прийшла. Я знову стояла біля будинку… нашого будинку з Яном. Відчинивши двері, я поспішала до вітальні.
   — Яне?
   Я почула кроки. Ян спускався з другого поверху.
   — Лізо? Ти щось забула, кохана? — Він широко посміхався і я б дуже хотіла, щоб ця посмішка нікуди не зникла після того, як я все розповім.
   — Ні. Я хочу дещо тобі розповісти. Я мала б давно це зробити,… але не наважувалась, а сьогодні… коли ти сказав, що не хочеш… — я виправилась, — не знаєш, чи хочеш мати дітей… я вирішила все розповісти.
   Ян спустився зі сходів, і очманівши, запитав:
   — Ти вагітна?
   — Ні. — Я похитала головою. — Але…
   — У тебе є дитина?
   — В якомусь сенсі так.
   — Як це зрозуміти?
   Я підійшла до Яна, і дивлячись у його прекрасні, але розгублені очі, важко видихнула і промовила:
   — Я вже давно ходжу до дитячого будинку… там є одна дівчинка, Марія… яка мені, наче донька. Я її дуже люблю. Якщо б моя воля, я б давно її забрала, але я не заміжня тай грошей у мене немає… тож, я просто навідую її. — Я дивилася на Яна, який оторопів і нічого не говорив. Це мене змусило затремтіти. Він дійсно не хоче дітей. — Яне? Скажи щось? Прошу.
   — Лізо… я не знаю, що сказати. Моє життя… таке дивне…
   — Я розумію.
   — Як ти з нею познайомилась? Як опинилась в дитячому будинку? — Ян чекав на відповідь, все так само, не розуміючи, що до чого.
   — Я колись допомагала в лікарні і її там залишили. Я… почала дивитися за нею,… і дуже полюбила її. Я сама дала їй ім’я. Вона моя, навіть попри те, що по документах – ні. Їй зараз п’ять…
   — Ти з нею п’ять років? — Ян широко відкрив очі.
   Я похитала головою.
   — Так.
   — Чому раніше не розповіла?
   — Боялась, а тепер, розповіла і боюсь тим паче.
   — Про що ти? Чому боїшся?
   — Бо ти… ти сказав, що не хочеш дітей… Мати дітей… це повинно бути наше спільне бажання. Хоча…
   — Що?
   — Я… забігла наперед…
   — Ні, Лізо не забігла. Я хочу бачити тебе своєю дружиною. Просто боявся навіть чіпати цю тему, боявся, що все занадто швидко. А діти… Лізо, просто… я… такий дивний… Я просто боюсь, що не зможу дати дитині все, що потрібно. Як я з нею буду гуляти? Водити до школи? Бути нормальним батьком, як у всіх. Колись вона запитає,… а я що відповім? Ось чого я боюсь. Я не боюсь мати дитину, просто я не зможу дати все.
   Я плакала та сміялась, водночас, від радості. Ян взагалі не знав, що зі мною коїться.
   — Яне, ти можеш дати найголовніше, - любов. Ти не повинен бути ідеальним, ти повинен бути в житті дитини і дарувати любов.
   — Це не буде легко для дитини сприймати мої «глюки».
   — Повір, - дитина сприйматиме все, як належне з усіма твоїми «глюками», як ти кажеш. Ти хоч знаєш таких батьків, які одразу знали, як і що робити? Я ні. Ми всі вчимося. Є особливі діти, а є ОСОБЛИВІ батьки, тож все буде добре, головне, що ти любиш дітей. — Я витирала сльози і посміхалась від щастя, яке розпирало мої груди.
   — Лізо, я кохаю тебе і зроблю все, щоб ти була щасливою. Ти покохала мене не через гроші, а за те, що я - це я.
   — Я кохаю тебе, бо в тебе величезне серце.
   — Тож треба це довести.
   Я широко посміхалась, перебуваючи від його слів в ейфорії, в Раю,… я була і є біля нього суцільним щастям,… він робить мене такою щасливою.
   — Я хочу тебе познайомити з Марією, моїм Сонечком. — Я обійняла Яна за талію і підняла на нього очі. — Я домовлюся взяти її на вечір.
   — Я буду дуже радий цьому.