Глава 39

«Ви сидите на узбіччі і дивитесь, як
 життя проходить повз вас. Якщо ви не берете
участь в ній, ви не постраждаєте.
 Глядачі завжди знаходяться в безпеці.
                                                                              
 Ві Кіланд
 «Обурливо гарний пілот».

Глава 39.
Ліза.

  Сидячи біля Сонечка, я дивилася на неї та все міркувала, як розповісти Яну про неї. Я гралася її чарівними світлими локонами, доки величезні оченята були зосереджені на розфарбовці.
   Після того випадку з браслетом, минуло два місяці. Ми так давно разом, а я все не можу наважитись розкрити рота і все розповісти. Це неправильно, Ян заслуговує, щоб з ним були чесні, а я… що роблю я?! Брешу. Кожного разу, виходячи з будинку, – я брешу людині, яку кохаю всім серцем.
   — Мам?
   — Що, Сонечко? — Я реагую на слово «мама», як так і має бути, але я ж не мама їй. Можливо її скоро в мене заберуть і… я не хочу про це думати. Не хочу. Вона без мене не зможе. І я без неї не зможу.
   — Ой! Лізо… — Вона поправила себе, бачачи мій сумний погляд. Знала б вона, що це не через те, як вона мене називає, а навпаки. Я хочу все своє життя чути її «мама».
   — Люба моя, я не серджусь. Просто…
   — Ти, поки що не моя мама.
   Я похитала головою та сумно відповіла.
   — Так.
   — А коли будеш моєю мамою? — Її безпосередність вибила мене з рівноваги.
   — Не знаю моя мила… не знаю. — Важко зітхнула я, а потім увімкнула веселу Лізу. — Що ти хотіла запитати?
   Сонечко у мить забулася про сум і запитала:
   — А можна мені ще одну цукерку?
   — Звичайно можна, моє Сонечко. — Я дістала з сумки цукерку і простягнула Марії. Її посмішка стала ширшою ніж райдуга на небі.
   Ми, як завжди посиділи трохи на вулиця, помалювали і попрощались до завтра.
   Ідучи вуличками, я планувала сьогодні ж все розповісти Яну, який заради мене стільки всього робить, настільки змінюється, що дух захоплює. Я кохаю його з кожним днем більше. Моє кохання до нього таке величезне, що здається я його іноді лякаю. Я завжди до нього липну, цілую… обіймаю і балакаю усілякі ніжності.
   Увійшовши додому, та пройшовши до вітальні, я оторопіла. Вікно не затуляла шафа, а на вікнах просто були ролети і все. Ролети були темно оливкові, тому світло було приємно тьмяним.
   Ян стояв посеред кімнати і посміхався на всі тридцять два. Розревівшись, я кинулась в його обійми, та як завжди почала розціловувати обличчя.
   — Гадаю, що впорався, раз така реакція. — Сміявся він.
   — О, Яне! Це диво! Але якщо тобі важко…
   — Ні. Так нормально. Це мене не тривожить. Тут немає різких променів, тож все добре.
   — Яне, мій коханий. Дякую.
   — Це тобі дякую, що принесла світло в моє життя.
   Я поцілувала його палко та нестримно, виказуючи своє щастя.
   Подивившись йому у вічі, я широко посміхнулась.
   — Це найкращий подарунок!
   — Як мало тобі потрібно. Ти дійсно Янгол.
   — Ну…
   — Що?
   Я повела плечем і посміхнулась.
   — У Янгола теж є деякі бажання,… потреби людської природи… — Я підморгнула і поспішила сходами до спальні.
   Ян щиро розсміявся і поспішив за мною.

                                                           *****