Глава 37

*****

    Вже вечоріло. Я не міг знайти собі місця цілий день, перебираючи в голові всі сказані слова та зроблені вчинки. Все неправильно. Я кохаю її понад усе – все інше не важливо. Мені просто треба довести їй, що я не роблю щось для того, щоб змінити її,… а тим паче купити. Я взагалі не знаю звідки в неї такі думки, але треба це виправити.
   Мені треба знайти її і повернути.
   Я встав та поспішив до дверей, але в цей самий момент їх відчинила Ліза з того боку, і увійшовши, кинулась мені на шию.
   — Пробач мене, прошу. Я не хотіла тебе так образити. Це все мої безглузді страхи. — Вона ховалася об мою шию і гірко плакала. Її тендітні плечі здригались, як і все тіло, а слова губились в схлипах. Я обіймав її так міцно, як міг, наче боячись, що вона знову піде.
   — Лізо, все гаразд. І ти мене пробач.
   — Яне, що ти таке говориш?! Я тебе ображаю, а ти у мене пробачення просиш? — Вона заплакана подивилася на мене. Її червоний носик та очі, сповнені сліз викликали лише одні бажання, - зацілувати це миле обличчя. — Я цілий день не могла ні про що думати, як тільки про те, що я накоїла і що сказала тобі.
   — Лізо, я все забувся. Чесно. — Я нахилився та поцілував її тремтячі губи. — Закохані іноді сваряться.
   — Сваряться, але не ображають кохану людину, як я. У тебе свої проблеми, а у мене свої. Хоча я думала, що у мене їх немає,… але виявилося, що я просто їх заховала. І от мої страхи вистрибують один за одним, змушуючи мене, ображати тебе.
   — То може ти розповіси мені, що не так… і, що тебе хвилює? — Я взяв її обличчя в свої долоні і запитав: — Ти готова поділитись зі мною?
   Вона похитала головою і я вдячно посміхнувся. Те, що вона була готова розповісти мені про своє минуле та страхи – було важливим кроком до того, щоб ми могли розуміти одне одного.
   — Так, я готова розповісти. — Ліза обійняла мене за талію і поклала голову на мої груди.
   — Лізо?
   — Що?
   — Ти їла сьогодні?
   — Ні, а ти?
   — Ні.
   — Тоді поїмо і я тобі все розповім. Добре?
   — Так. Звичайно, мій Янголе. — Я поцілував її в червоний носик і вона мені щиро посміхнулась. Тепло. Дуже тепло на душі.
   Я зачинив двері і ми поспішили помити руки та братися за готування вечері. Ми обібрали картоплю, порізали її шматочками, як для фрі та почали смажити на величезній пательні. По цій порції було видно, що ми дуже зголодніли. Доки я смажив картоплю, Ліза взялась за салат. Я дивився, як вона гарними шматочками нарізає: помідори; огірки; жовтий перець; маслини та сир фету.
   — Яне я не можу дістати оливкову олію. Це вже невперше. — Засміялась вона.
   — То постав її ближче.
   — Але ж…
   — Лізо я тобі вже говорив купу разів, іще раз повторюю – це твій дім, твоя кухня. Роби так, як тобі зручно. — Я підійшов до полиці, та піднявши руку, дістав оливкову олію.
   — Дякую.
   — Ти чула про, що я тобі говорив? — Звівши брови на переніссі, я дивився на неї у притул.
   — Так.
   — Не чую.
   — Так! Так! Так! — Сміючись, голосно відповіла вона.
   — От і добре.
   Ліза посміхнувшись мені своєю сонячною посмішкою, а потім повернулась до заправки для салату.
   — Як там картопля? — Подивилась вона на мене через плече і прицмокнула.
   Я засміявся. У мене само слинка текла.
   — Ще трішки.
   — Я вмираю, так хочу їсти. Ці аромати мене доведуть. — Ліза вкрала з миски маслину і замуркотіла від задоволення.
   — Так не чесно. А мені? — Я нахилився до неї і відкрив рот.
   — Вибач,… вибач. — Її дзвінкий сміх заполонив простір і я не уявляю, як я без цього раніше міг жити.
   — Що таке? — Даючи мені маслинку, запитала вона, дивлячись на мене своїми величезними, прекрасними та добрими очима.
   — Я кохаю тебе. Дуже. Не уявляю, як я жив без тебе так довго. — Чесно зізнався я.
   Ліза торкнулась моєї щоки своєю теплою долонею і в її очах забриніли сльози.
   — І я кохаю тебе, Яне. І можу розділити з тобою кожне твоє слово. — Ліза підійшла у притул і обійняла мене.
   — Ти мене не покинеш?
   Ліза підняла голову і ми зустрілись очима.
   — Чому ти вирішив, що я це можу зробити? — Я бачив, як вона насупилась, а все її тіло напружилось під моїми руками, які обіймали її.
   — Я знаю, що не легко жити з тим, в кого такі проблеми… тож…
   — Немає цього «тож». Немає. Я кохаю тебе і ось ця твоя проблемка ніяк не може вплинути на те, щоб я пішла. Хіба, що ти мене виженеш, бо я дивачка.
   Я засміявся, але цей сміх був якимось дивним… він наче приховував страхи.
   — Хто б казав.
   — Ну тоді ми неймовірно дивакувата пара.
   — Це точно.
   Я нахилився, вона піднялась навшпиньки і ми почали цілуватись так ніжно, неквапливо та з тихими зітханнями, які демонстрували полегшення. Ми разом – і це найголовніше.
   Відчувати її тепло,… смак її поцілунків – це космос.
   Ми посміхнулись одне одному і продовжили творити на кухні дива під назвою вечеря.
   Через кілька хвилин все було готово, і всівшись за стіл, ми напали на їжу, наче не їли пів-року. Смажена картопля ні з чим не зрівняється – смак дитинства.
   Як я раніше не помітив? На її зап’ястку красувався той браслет, що я їй подарував. Мені здалося, що я почав випромінювати сяйво від того, що бачив.
   Приємно. Дуже приємно.
   — Що? — Її прекрасні очі здивовано дивилися на мене.
   — Дякую.
   — За, що? — Ліза нахилила голову, не розуміючи, про що я говорю.
   — Ти одягнула мій подарунок. — Я вказав виделкою на її зап’ясток.
   — Дякую, що подарував мені його, а ще,… що пробачив за мою дурнувату поведінку. — Я бачив, як щічки Лізи почервоніли, вона почувалася винною, а я цього не хотів.
   — Лізо, мені немає за що тебе прощати. Ми будемо іноді сваритись і це ж нормально, правда? — Засміявся я.
   — Правда. — Похитавши головою, погодилась вона.
   — Просто я хотів би знати, чого ти так реагуєш, щоб знати, як все залагодити. — Від хвилювання я стиснув серветку на столі і важко зітхнув. Не хотів підіймати тему, від якої їй не комфортно, але я б хотів знати, що її тривожить та, як допомогти.
   Ми доїли і коли ставили тарілки у раковину, Ліза нарешті вирішила відповісти: