Глава 35

   Теперішній час

   Я дивився на те, як Ліза спить і не міг повірити, що ця жінка зі мною, що вона моя і кохає мене. Вона кохає мене.
   Ми вже тиждень разом під одним дахом і я почувався наче на сьомому небі. Вона прикрашала мої дні та ночі і я почувався нормальним. Проте, коли я залишався наодинці і до мене приходили панічні атаки, я розумів, що я не такий, як всі. А ще… я розумів, що Ліза може так довго не витерпіти і піти. Що я потім буду робити? Я не хотів навіть уявляти це – бо мене починало трусити і я раз у раз починав важко дихати. Мене накривала хвиля паніки і я був безпомічний, як немовля.
   Мені треба завжди щось робити, щоб Лізі не захотілося піти. Завжди чимось дивувати та показувати, що я все для неї зроблю. Тепер у мене є гроші і показувати своє кохання в подарунках, я з радістю можу та хочу. А тим паче, я дуже хочу, щоб вона звикла отримувати подарунки від мене. Це такий кайф, коли я дарую, а вона приймає.
   Я згадав про той браслет, який хотів подарувати і який досі лежить в шухлядці. Вона так тоді його і не взяла, але ж тепер ми пара і їй нічого не
заважає прийняти подарунок. 
   Обережно встаючи з ліжка, я тихо підійшов до шухляди і дістав з неї браслет. Посміхнувшись, я поклав прикрасу біля її подушки та з посмішкою до вух, поспішив у душ, а потім приготувати сніданок.
   Доки я мився та згадував, як ми з Лізою подарували ключі від будинку Миколі та Надії, які плакали від щастя та просили в Бога для нас благословення, я почув крик.
   Ліза? Що таке?
   Я вибіг з душу на ходу, замотуючи рушник довкола талії. Влетівши у спальню, я побачив, як Ліза одягається і кипить від злості.
   — Лізо, що сталося?
   — Ти ще запитуєш? Ти знову почав?
   — Що? Що я знову почав? Я не розумію.
   — Подарунки, от що. — Вона застібувала сукню, аж раптом її очі піднялись на мене і вона з гнівом промовила: — Ти напевно і будинок моїм друзям купив, щоб змінити мене, щоб зробити мене зобов’язаною тобі. Як ти міг… як?