Глава 34

«Коли хтось, кого ти любиш,
  потребує тебе, - перебила я, - ніщо
інше не має значення.
                                                                              
 Пенелопа Дуглас
 «Суперник».

  Глава 34.
 
Ян.

   Чотири роки тому.

   Я дивився, як зачиняються двері за тією, яка щойно розбила мені серце. Марго пішла, пояснюючи все тим, що я не лише не такий, як був раніше, але і моїх фінансів було не достатньо, щоб можна було придбати житло та хоча б постаратись продовжити стосунки на своїй власній території. Я розумів її, хоча важко було в це повірити. Як з таким, як я можна було б і надалі будувати відносини? Що я очікував, коли ми продовжили зустрічатись, як ні в чому не бувало? Я змінився. Ніч став моїм днем. Ми майже не бачились, лише у клубах, але цього було замало, щоб все було, як колись. Я взагалі не знаю, як вона витримала цілий рік зі мною. У мене немає грошей, у мене панічні атаки і я виходжу лише вночі. Хто буде з таким, як я? Ніхто!
   Я не знаю, чи було між нами те кохання, яке я гадав, що було на початку. Можливо, це просто гарне проведення часу,… секс та розваги… Гадаю, що так. Ми гарно проводили час, але в наші життя увірвалась реальність і вона не така веселкова, як ми всі хочемо вірити поки діти,… поки юні. І от моє дорослішання виявилося миттєвим, а Марго хотіла ще повеселитись. Варто було очікувати, що вона піде. Я не міг їй дати все, чого вона хотіла. Винуватити її, я б ніколи не посмів. Вона хоче жити нормальним життям, хто цього не хоче?!
   Наша історія завершилась. Я бажаю їй лише щастя.
   Не знаю, що на мене чекає попереду, але я маю чимось зайняти мозок. Мені треба працювати та ходити і надалі до психологів, хоча я і не бачу ніякого проблиску надії. Але зараз… в цю саму хвилину, я хочу напитись та забутись. Здається так роблять, коли покидає дівчина? От так я і зроблю. Мені боляче, але це все через те, що я остаточно зрозумів, що залишусь один назавжди. Марго хотілося прикрас та вечірок, я міг лише дати друге. Тому… не маючи грошей, але маючи повний багаж проблем, було ясно, що я назавжди залишусь самотнім.
   Гірка правда.
   Доведеться змиритись.
   Я дивився на щільно затулені шторами вікна, і розумів, що ніхто не погодиться ось так жити. Яка дівчина захоче такого життя добровільно? Ніяка. Це ж зрозуміло. Коротше, - знайти своє щастя дорівнюється нулю.
   Змиритись… мені треба змиритись.
   Треба зайнятись чимось, а не сидіти без діла. Хоча, що я вмію? Чесно кажучи нічого такого. Я розбираюсь в комп’ютерах,… багато читаю – останнім часом,… а ще я люблю історію та архітектуру. Але чим почати займатись, якщо я виходити вдень не можу? Я в куті. Ні. Я так не хочу. Так не буде. Я хочу працювати, хочу чимось зайнятись і забутись про свої проблеми, хоча б на кілька годин вдень.
   Я важко зітхнув. І тут почалося.
   Я знову почав лічити.
   Раз,… два,… три,… чотири,… п’ять…
   Набираючи повітря, я намагався привести свій стан до ладу. Мої думки знову повернулись до того, що я самотній і це мене остаточно змусило запанікувати. Груди стискало, тремор торкнувся рук і я хапав… хапав повітря ротом та намагався дихати.
   Кілька довгих… дуже довгих хвилин, я намагався подолати панічну атаку, це важко, але я зміг себе заспокоїти.
   Після таких нападів, я точно знаю, що мені потрібна робота, бо мій мозок не витримає такого штурму. Я дуже втомився. Дуже.
   Мені кортіло змінити хоч якось своє життя. Я розумів, що мені доведеться з цим жити, що доведеться змиритись і цей час настав. Розуміння того, що це назавжди, змусило мене переосмислити все, що я робив за ці довгі місяці після інциденту в клубі.
   О, ні. Згадка про той день, викликало нову хвилю паніки.
   Дихати. Дихати.
   Раз,… два,… три…
   Я повільно повертався до стану «трохи легше», щоб почати думати адекватно. Мені потрібні зміни. Мені конче необхідні зміни. Мені треба все обміркувати, зв’язатись з друзями, які могли б щось запропонувати. Хоча я майже рік не спілкуюсь тісно зі старими друзями, я все одно спробую налагодити якісь зв’язки. Не можна жити так, як я. Хоча я і не виходжу на вулицю вдень, це не означає, що для мене не існує ніякої роботи. Я впевнений щось знайдеться. Я неодмінно почну працювати. Неодмінно.
   Зараз… мені потрібно змиритись з тим, що я залишись сам. Назавжди. Тож варто трохи дати собі слабинку і забутися про все. Треба просто змиритися.
  Узявши пляшку міцненької, я поспішив зачинитись в кімнаті, щоб забутись про все на світі. Не знаю чи вийде, але я спробую.