Глава 33

   — Точно?
   — Точно, Ден. Бувай.
   — Лізо?
   — Що?
   — Дякую, за все. Я змінився. Починаю нове життя.
   — І тобі дякую. Ти молодець. Бувай.
   — Бувай.
   Ян крок за кроком наближався до мене і я бачила, як здіймались його груди. Він був розсерджений до знемоги. Я підбігла з валізою в руках, хоча це було не легко зробити… в ній наче цеглини були. Але, все ж таки, я зараз стою біля Яна і намагаюсь його зупинити.
   — Яне, прошу… подивись на мене. — Він не дивиться, а я продовжую: — Подивись на мене. — Нарешті, Ян зустрівся з моїми очима. — Він просто прийшов перепросити за свою поведінку. — Я поставила важку валізу і обійняла Яна за талію.
   — Лізо… я коли побачив його поруч з тобою…
   — Знаю, Яне… знаю. Проте, все гаразд. — Я підняла очі на Яна і прошепотіла: — Поїхали додому.
   Обличчя Яна у мить пом’якшало і він ніжно торкнувся мого волосся, при цьому посміхаючись кутиками губ.
   — Додому.
   — Так, додому.
   Я встала навшпиньки, і торкнувшись його усміхнених губ своїми, зрозуміла, що він більше не сердиться. Він забувся про те, що щойно тут був Ден і я мала цим скористатись, але не так сталося, як гадалося.
   — Може мені з ним поговорити? — Він знову напружився.
   — Ні. Він просто вибачився.
   — Я б хотів сказати йому, щоб більше до тебе не підходив.
   — Повір, Яне… ми більше з ним не зустрінемось. — Я обернулась і побачила, що Ед нам посміхнувся і поспішив піти. В цю мить, я відчула, як тіло Яна знову набуває свого нормального стану.
   — Добре. Для нього ж краще. — Видихнувши, Ян подивився на мене. — Ми маємо зараз з’їздити в одне місце, хочу тобі дещо показати.
   — Добре. — Я широко посміхнулась і обійняла його.
   Через мить ми були в автівці, а ще через кілька хвилин їхали у незрозумілому мені напрямку. Ян розпитував мене, як я провела день і мені довелося приховати інформацію про моє Сонечко. Я ще не наважилась на цю правду. Не знаю, що мені взагалі робити. Мені здалося, що Ян помітив мої затримки в розповіді, проте нічого мені не сказав.
   — Ми майже приїхали.
   — Що це за місце?
   — Тут є один будинок. Я його придбав на аукціоні. В ньому є все необхідне, а також два поверхи та п’ять кімнат. Він не новий, але міцний та перероблений.
   — І для кого він?
   Ян зам’явся та почервонів.
   — Для твоїх друзів. У них така велика родина і такий розвалений дім, що я просто… не зміг… Коротше, я все оформив і тепер їм треба лише поставити підпис.
   Я не вірила власним вухам. У мене дар мови зник.
   — Що ти зробив? Ти купив будинок для Надії та Миколи? Яне, це величезний подарунок. Це напевно так багато коштує?!
   — У мене є зв’язки і у мене є кошти. Тож…
   — Не кожен буде купувати будинок для людей, яких бачив вперше. — Мої очі були, як п’ять копійок.
   — Але ж ти їх знаєш, цього мені досить. Мені шкода, що люди, у яких гарне серце, повинні жити з дітьми в тих умовах, який вони зараз перебувають.
   Ян зупинив авто біля будинку.
   Я кинулась йому на шию і почала цілувати кожен міліметр його обличчя. Ян сміявся і обіймав мене, а мені метелики лоскотали душу.
   — Ти нереальний!
   — Це все ти. — Він посміхнувся та запитав: — Хочеш подивитись будинок?
   — Авжеж! Дуже!
   — Тоді пішли.
   — Я вся в передчутті.
   — Він тобі сподобається, запевняю.
   — Я впевнена в цьому.

                                                         *****

   День розпочинався з того, що ми з Яном прийняли душ, поснідали та обговорили всі плани на день, але я знову не розповіла про Сонечко.
   — Сьогодні і порадуємо сімейство?
   — О, так!
   Я посміхалась, як ненормальна, уявляючи реакцію Миколи та Надії і всіх їхніх дітей. Це буде щось. Хіба вони мріяли про таке? Звичайно, що ні. Проте, на їхньому шляху зустрівся чарівник, який вирішив їхні проблеми одним помахом.
   Поцілувавши Яна на прощання, я вибігла з будинку та почимчикувала вуличкою до зупинки. Що на мене найшло я не знаю, але в мою голову почали залазити думки, які мене геть не тішили. Невже Ян таким чином хоче купити моє находження поряд з ним? Невже хоче теж мене змінити? Ні. Ні, Ян не такий. Він робить все від чистого серця. А якщо він… ненавмисне, але, все ж таки, хоче таким чином мене прив’язати до себе, не вірячи, що я з ним щаслива і без подарунків. О, Боже! Скільки думок. Скільки думок в моїй голові. Не знаю тепер, навіть хто з нас більше страждає від «тарганів», я чи Ян?!
   Я знаю, він мене кохає, але… Ерік теж кохав, а потім… він захотів змінити мене, купуючи те, що не купується – кохання.
   Навіщо я так думаю про Яна? Навіщо? Він кохає мене, а я його. Цей безглуздий страх не дає спокою.
   Всівшись на лавку, я заховала обличчя в долоні і намагалась побороти логікою свої необгрунтовані страхи. Ян не Ерік і він ніколи не захоче мене змінювати, а тим паче, купувати щось, щоб змусити робити те, що він хоче. Він не такий. Не такий.
   Я заплакала не маючи змоги перебороти свій найбільший страх.