Глава 28

 «Освітлення раптом згасло,
 і в наступну секунду його губи виявилися на
моїх губах, а моя спина щільно
 притулилася до стіни…»
                                                                               
 Вітні Джи
 «Щиро Ваш, Картер».

Глава 28.
Ліза.

   Три роки тому.
  Сидячи в неймовірно розкішній спальні, я зрозуміла наскільки я самотня. За цих два роки, які ми були разом з Еріком, я загубила не тільки себе, але і друзів. Заради змін, які Ерік так цінував в мені і заохочував подарунками, як йому здавалося… я стала самотньою.
   Еріка я бачила все рідше, у нього завжди були справи, він ходив на зустрічі, спілкувався, а я – мусила чекати його в трьох поверховому особняку, який був розкішним, як палац в Еміратах, але я почувалася бідною, бо у мене не було того, що не купиш ні за одні мільйони світу – кохання. Я розуміла, що справжнє кохання не таке, як у нас з Еріком,… справжнє кохання – це коли ти є ти і тебе не змінюють до невпізнання. Я не винила Еріка, я сама хотіла змінюватись, щоб відповідати йому по статусу, щоб подякувати таким чином за те, що він обрав мене. Проте, це все неправильно. Люди змінюються, бо самі хочуть ставати кращими заради коханих, проте, це ніяк не повинно стосуватись сутності. Можна перестати гризти нігті, кинути палити чи перестати фарбуватись, як на маскарад заради кохання, але не зачиняти свої бажання під замком і саму себе.
   Я впала на ліжко, торкаючись простирадла… вони так давно холодні,… вони так давно не бачили кохання. Мені так не вистачає тепла та ніжності, натомість я отримувала ювелірні прикраси,… сукні та світські вечори. Я не пам’ятаю, коли востаннє одягала джинси, футболку та кеди, Ерік завжди хотів мене бачити лише в сукнях, прикрасах та на підборах. Навіть вдома. Хоча, він так не часто бував вдома, що я б могла дозволити собі ходити, як забажаю, але… Я весь час намагалася відповідати його стилю.
  Сьогодні в моєї подруги день народження і я дуже хотіла б піти, тим паче, що Ерік буде лише завтра. Підскочивши з ліжка, я відчинила шафу і дістала з нижньої полиці джинси та футболку – це те, що підходить для пікніка.
   Швиденько одягаючись в свої улюблені, але давно забуті речі з шафи, я посміхалась так широко, що аж щелепа заболіла. Дивлячись на себе в дзеркало, я покружляла, наче мені було не більше п’яти. Я знову – я. Приємне, досконале почуття. Губити себе – це так пригнічує. І от я зараз Ліза в повному розумінні. Залишалось зробити одне: розпустити волосся та не зчіплювати їх ні резинками, ні заколками, а ні шпильками. Таке маленьке бажання, але ж як приємно, коли воно здійснюється. Я похитала головою і волосся хвилями лягло на плечі.
   Вдихаючи на повні груди, я дивилася у дзеркало і бачила те, що давно вже не бачила – посмішка. Я шкірилась та дивувалась тому, якою вільною я почувалась, і це лише тому, що я просто переодягнулась в те, що люблю. Як мало треба для того, щоб насолоджуватись життям. В цю хвилину – я кайфувала.
   Я вилетіла у коридор та почала одягати білі кеди, які я просто обожнювала, але так давно не одягала… як і решту всього. І ось відчуваючи себе дивовижно, я ще раз глянула в дзеркало, яке стояло в коридорі, і відправивши собі повітряний поцілунок, посміхнулась.
   Відчинивши двері, я вибігла з радісним настроєм з будинку. Мої руки тремтіли, коли я намагалася зачинити двері. Здавалося, що я крадійка, яка поспішала вийти з будинку непомітною. Мене це повеселило. Нарешті, потрапивши ключем у замок, я зачинила їх та поспішила сходинками донизу.
   Мені кортіло пройтись, насолодитись літнім днем та вдихнути життя на повну. Я так давно не гуляла парком, не ходила босоніж по траві та не бувала на пікніках.
   О, як це було давно.
   Я важко видихнула, але згадала про те, що мене чекають друзі і як раз – на пікніку. Сьогодні я згадаю, як це бути собою і робити ті речі, які колись прикрашали мої дні.
   О, мені треба подарунок! Як я могла забути?
   Я так давно не ходила на дні народження, що вже і забулась, як воно. Я похитала головою, та засміялась.
   Щось треба вигадати. Який же подарунок придбати?
   Я взагалі не знаю, чим зараз живуть, і що полюбляють мої друзі. Це мене засмутило. Сама думка про те, що я так мало часу буваю з тими людьми, з якими я є я.
   Треба до магазину і там все додумаю.
   Я не захотіла викликати таксі. Цей літній день запрошував мене пройтись доріжкою, насолодитись сонечком та співом пташок. Вітерець лоскотав моє обличчя, промінці сонця зігрівали в своїх обіймах і я була щасливою йти в своїх улюблених кедах цими вуличками та доріжками.
   Це кайф! Це насолода!
   За цей час який я йшла парком, я міркувала над тим, як я змінилась. Моїм тілом пробігли мурашки. Я не хотіла носити атлас, нап’ялювати на себе коштовності та ходити по заходах, де я не могла засміятись голосніше, ніж цього дозволяє світське життя. Проте, я сама це обрала. Я вирішила так, щоб бути з Еріком, але зараз ми настільки віддалились одне від одного, що я не знаю, чи хоч щось допоможе нам зберегти відносини. Ми обоє не почувалися вільними. Так, ми відчували одне до одного теплі почуття, але це вже було не кохання. Я це добре розуміла і я впевнена, що Ерік теж це знає. Він порядна людина і він не може після всього цього, після моїх змін – сказати, «давай розійдемося». Він не такий. Мені ж треба було взяти все в свої руки та зробити правильне рішення, яке нам обом допоможе знайти справжнє кохання. Ми обоє заслуговуємо на щастя і на справжнє кохання, яке не потребує змін.
   Доки я міркувала над своїм життям, я врешті решт дійшла до магазину з усілякими дрібничками, і коли зайшла всередину, мене осяяло! Я побачила китайський сервіз, - маленький та гарний. Згадавши, що Ніка любить все, що пов’язано з Китайською культурою, я довго не розмірковувала.
   Придбавши подарунок, я викликала таксі. Через п’ять хвилин, я вже сиділа в авто та дивилася у вікно. Мене переповнювали емоції та дуже-дуже приємне хвилювання. Серце було в передчутті приємностей та вільного спілкування з людьми, яких я давно знаю, але яких давно не бачила. Хвилювання пройшлося тілом у вигляді тремтіння. Я чула, як калатає моє серце у скронях, коли нарешті я під’їхала до парку, де мав бути пікнік. Розплатившись, я вийшла з таксі.
   Вдихнула… видихнула… вдихнула… видихнула.
  Закрокувавши по траві в своїх білесеньких кедах, я намагалася привести своє дихання до ладу, тому не поспішала, а навпаки робила кроки занадто маленькими. Занадто-о-о маленькими. Так я можу дійти до завтра. Подумавши про це, я посміхнулась.
    Вдихнула… видихнула… вдихнула… видихнула.
   Кроки стали рішучими та впевненими, і от я побачила знайомі обличчя, і зрозуміла, що все буде просто чудово.

                                                           *****

   Я повернулась додому і на мене чекав сюрприз, Ерік повернувся раніше. Я кинулась в його обійми, але він зупинив мене.
   — Що це на тобі, Лізо?
   — Я була на пікніку в честь дня народження. Не могла ж я піти в бальній сукні. — Засміялась я, але добре бачила невдоволення в очах Еріка. Насправді він був дуже невдоволеним. Мабуть вперше за весь час спільного проживання в його будинку. — Еріку, в чому проблема?
   — В тому, як ти виглядаєш та поводишся? А якщо б я прийшов з кимось, а ти ось так… така… — Він маячив рукою, вказуючи на мій гардероб, не знаючи, як його назвати.
   — Проста? Така, як була колись, як ти був колись? — Я не витримала і запитала: — Еріку, ти кохаєш мене?
   — Що за запитання?! Ми ж разом.
   — Еріку, ти кохаєш мене?
   — Не знаю. Я не знаю. Ми давно разом, я бачу, як ти змінилась, але…
   — Але… цього не достатньо. А знаєш чому?
   — Чому?
   — Бо це не я. Я нещасна. Я робила та одягалась лише так, як ти цього хотів. Від всього цього, від цих змін, які ти хотів та моїх «добре, я зроблю так, як ти хочеш», постраждали наші стосунки. Ти чудовий хлопець і я чудова дівчина, просто нам не йти одним шляхом. Тобі потрібна жінка, яка буде собою, але буде такою, як ти. Вона повинна любити все, що ти, але так, щоб це було її єством, щоб ти не перероблював її. А я… я хочу повернути себе,… джинси,… голосну музику та просту біжутерію. — Я з сумом і водночас з ніжністю торкнулась щоки Еріка, який не міг промовити ні слова, і тоді я додала: — Ми маємо бути щасливими, але окремо. Я знаю між нами були почуття і це було прекрасно, але зараз… зараз ми повинні йти кожен своїм шляхом. Ми більше не можемо прикидатися, що все добре.
   — Ти ж знаєш, я не хотів, щоб так сталося.
   — Я знаю, знаю. Ти не винен і я не винна. Ми просто не половинки одне одного. Ми зустрілись, були почуття і вони так багато нас навчили та дали, то ж їхня місія виконана, а нам тепер йти за своїми мріями і дякувати тому, що у нас було.
   — Я дякую за те, що в нас було.
   — І я тобі дякую, Еріку. Я сьогодні ж поїду.
   — Все, що я тобі дарував – все твоє, від чистого серце.
   — Я знаю Еріку, але це буде не правильно. Я дякую тобі за всі подарунки, але якщо я хочу повернути себе, я маю піти, так само, як прийшла. — Я засміялась. — Хоча кілька суконь, я все ж таки, візьму.
   — Я завжди любив твій сміх та почуття гумору і я бажаю тобі, щоб ти почувалася завжди щасливою.
   — Навзаєм, Еріку. — Я обійняла його і поцілувала в шию. Відчувши на собі його руки, я з легкістю посміхнулась.