Глава 25

   Мені так кортіло зробити їй щось приємне, загладити свою провину, тому я вирішив придбати для неї необхідну їй річ. Зателефонувавши кому потрібно, я замовив подарунок.
   Мені треба було поспати ще кілька годин, я цілу ніч працював, але як до мене прийде сон, якщо я весь час думаю, як вчинив із Лізою.
   Влігшись на ліжко, я згадував те, як вона шалено відповідала на цілунок і в мені все оживало. Я відчував, що можу в цьому світі більше ніж роблю, я відчував, що я не той Ян, який був ще тиждень тому, - я змінився. Мені кортіло більшого, аніж тусити нічними клубами і випивати з псевдо друзями, як я зазвичай робив. Ліза посіяла в моїй душі віру, що може бути інакше, і я теж хочу показати їй інший світ, де подарунки це норма, і я не збираюсь купувати її кохання. Я просто хочу, щоб вона знала, що вона достойна найкращого просто тому, що вона Ліза.
   Я трішки заспокоївся. Мозок вимагав сну і я не впорався з собою та відключився.

   Прокинувшись о п’ятій вечора, я очманів, що так пізно. Я мав приготуватись до приходу Лізи і взагалі запевнитись, що вона прийде.
   Я написав їй повідомлення:
 
   Ян: «Привіт, Янголе. Сподіваюсь ти сьогодні прикрасиш мій вечір?»

   Янгол: «Привіт, Яне. Я завжди виконую обіцяне. Звичайно я буду. Сподіваюсь і ти дотримаєш слова».

   Я відчув, як руки затремтіли, але зібравшись, я відповів:
 
   Ян: «Я зроблю все, щоб тебе не розчарувати».

   Янгол: «Приємно це чути. Тоді до вечора».

   Ян: «До вечора, Янголе».

   Мені заклинило щелепу від широкої, задоволеної посмішки. Мене зараз штирило по-повній. Мені треба було попрацювати, переодягнутись та приготувати для Лізи щось особливе.
   Треба все встигнути, тому я всівся за комп’ютер, щоб зв’язатись зі своїми робітниками, ріелторами та підрядчиками.
   Працюючи, я відключаюсь від реального світу і геть забуваю, що маю щось зробити, тому я завів будильник, щоб вчасно взятися за сюрприз.
   Робота кипіла і я був задоволений її виконанням. Отримавши фото та відеозвіт, та обговоривши всі нюанси продажу та договорів, я почув дзвінок, який сповіщав, що я вже дві години за роботою. Пора вставати.
   Прийнявши душ, - знову я намастився дезодорантом, напшикався одеколоном і посміхнувся до відображення. Я був у формі. М’язи рук підкачені, на животі кубики – тож вигляд пристойний. Я займався кожного дня в своєму міні спортзалі, який обладнав на першому поверсі біля гаража. Іноді я проводив там години, щоб ні про що не думати і це мені допомагало. Тепер я радів, що стільки часу приділяв своєму тілу – те, як очі Лізи сьогодні вранці дивилися на мене, - виправдали всі зусилля та години тренувань. Я пограв м’язами перед дзеркалом, посміхнувся та пішов одягатись.
   Діставши з шафи сині джинси та темно-зелену сорочку, я одягнувся та поспішив донизу. Я сам хотів приготувати щось для Лізи і таким чином вибачитись, що вона через мене навіть не поснідала. Тож, я увімкнув якусь із кулінарних програм для новачків і розпочав свій кулінарний шлях. Сподіваюсь він не буде провалений з тріском.
   Я зробив все, що було сказано і заправив все, як треба… здається… Тепер невеличкі шматки курочки запікались в духовій шафі, а я міг накрити на стіл та запалити свічки. У мене їх не було, тому я знову замовив все через інтернет.
   Коли все було приготовано і прикрашено, я здається почав відчувати своє серце у горлі, скронях та в животі. Нерви здавали і я дуже хотів, щоб Ліза вже нарешті прийшла, та я подивившись в її очі, знайшов свій спокій. Я дуже хотів її вразити, тому все мало пройти добре без панічних атак, які приходили тоді, коли найменше очікуєш на це.
   Стукіт у двері. І я остаточно забувся, як пересувати ногами. Вдихнувши… видихнувши, я поспішив відчинити Лізі.
   — Ого! Ти такий гарний. — Ліза посміхнулась, але подивившись на себе, важко зітхнула. — Яне… вибач за мій вигляд. Гуна мене сьогодні поганяв, а потім мене обризгало авто,… а потім я була… е-е-е… коротше день був, як марафон.
   — Лізо, — Я взяв її за руку, і притягнувши до себе, промовив біля скроні, — ти завжди чарівна. Завжди.
   — Дякую, але… можна я все таки… поїду додому, прийму душ та переодягнусь в щось таке, на чому немає болота. — Зітхнувши, Ліза відсторонилась. — Не хочу тебе забруднити.
   Я знову притягнув її до себе і промовив:
   — Душ в твоєму розпорядженні і… я дещо для тебе маю… Тільки не сердся…
   Ліза задерла голову, і подивившись мені у вічі, запитала:
   — Що ти вже задумав?
   — Пішли покажу.
   Тримаючи її руку в своїй, я зачинив вхідні двері і ми пішли коридором до вітальні.
   — О, Яне! Яка краса! Ти сам все це зробив? — Очі Лізи сяяли, виказуючи захоплення та вдячність. Мені це гріло душу. В цю мить я отримував свій подарунок і цим подарунком були її емоції.
   Стіл накритий в червоно-білих тонах, довкола свічки та невеличкі букети з троянд тих самих відтінків. Все було гармонійно та налаштовувало на приємний вечір з дорогою мені людиною.
   — Нічого такого, але радий, що тобі сподобалося. — Говорячи це, я відчував, як мені полегшало від того, що їй припав до душі мій сюрприз. Я реально хвилювався чи оцінить вона це все? Чи це не занадто? Нарешті я можу відпустити свої хвилювання. — У мене є ще дещо для тебе.
   — Що це? — Ліза подивилась на мене і звела брови на переніссі.
   — Пішли до одної із кімнат.
   — Навіщо?
   — Лізо, ти так багато задаєш запитань. — Засміявся я.
   Я тримаючи її за руку, попрямував до другого поверху. Ідучи коридором, ми посміхались, як дурненькі. Відчинивши двері, які знаходились не подалік моєї кімнати, я запросив Лізу увійти.
   — Вау! Тут дуже гарно. Так світло, але не світло… — Ліза одразу помітила все ті ж самі затулені штори. — Що це?
   — Це тобі.
   Ліза подивилась на мене через плече, а потім знову на сукню, яка висіла на шафі.
   — Я не можу… не можу її прийняти. — Захитала головою вона і я неймовірно засмутився. Я не хотів її образити, мені кортіло зробити їй приємне.
   — Чому? Невже я не можу зробити приємне дівчині, яка до нестями мені подобається? — Мені було образливо і я її не розумів в ці хвилини. Її очі щойно сяяли, а тепер вона ледь не плаче. — Добре, добре… — Я відпустив її руку, і підійшовши до шафи, зняв сукню, щоб закинути в одну із шухлядок, але Ліза схопила мене за руку.
   — Пробач мене Яне. Вона прекрасна, так як і твої вчинки. Це моя проблема, не один ти маєш рани. — Ліза обережно взяла з моїх рук червону, шовкову сукню і подивилась мені у вічі. Мене заціпило, в її очах був біль та сум, я хотів їх розвіяти, пустити вітром, але я не знав як.
   — Сподіваюсь я зможу залікувати твої рани, Янголе, як ти це робиш з моїми. — Я посміхнувся їй, торкаючись шовкових прядок її волосся. — Це твоя кімната, якщо забажаєш. Он ті двері, — я вказав пальцем, — то ванна кімната. Теж твоя. Якщо ти і досі хочеш лишитись тут, - зі мною. Рішення лише за тобою. — Нахилившись, я ніжно поцілував її у м’які, тремтячі вуста. Випрямившись, я закрокував до дверей і коли виходив з кімнати, промовив: — Я чекатиму тебе унизу. — Зачинивши за собою двері, я залишив її на самоті з думками та рішеннями, і сподівався на позитивний вердикт.