Глава 24

   — Я в душ, а…
   — А я поки, що приготую сніданок. — Продовжила мою фразу вона.
   — Я швидко.
   — Не поспішай, це ж все таки, я ввалилась до тебе… і порушила ритм твого життя…
   — Лізо, що ти таке говориш?! Я радий, що ти тут. Дуже-дуже радий. — Від власних слів я розплився в щирій посмішці.
   — Дякую. — Щічки Лізи почервоніли і це виглядало неймовірно мило.
   Я підійшов до неї і поцілував у щічку. Вона захихотіла і продовжила готувати, а я тим чином, поспішив на другий поверх до ванної. Те, що я почувався щасливим – мені говорило моє відображення у дзеркалі. Доки я голився і приводив себе у нормальний стан, до мене приходило усвідомлення того, що я тепер буду жити з Лізою. Як це все буде я не знав, але бажав усім серцем бути поруч з нею і пізнавати її.
   Знявши штани та боксери, я увімкнув воду і встав під гарячі струмки води. Намилюючись гелем, я торкався живота і наче досі відчував долоні Лізи. Її доторки зводили мене з розуму і водночас могли заспокоїти, ця дівчина мій порятунок, а я… хто для неї – я?
   Доки мої роздуми плигали то в один напрямок, то в інший, я встиг помитись, витертись рушником та одягнутись. Тепер я був у тих самих спортивних штанах, але не забувся ще одягнути білу майку. Забравши вологе волосся назад, я спустився до кухні. Моя Ліза накривала на стіл і зустрічала мене з посмішкою Янгола.
   — Неймовірно смачно пахне. — Промовив я, підходячи до столу. — Що? Що таке? — Ліза наче оторопіла. Стоячи на місці з тарілкою в руках, вона прокашлялась, але нічого не промовила. — Щось не так?
   — Все так. Просто… не зважай. Я просто задумалась. У мене таке буває. — Ліза червоніла зі швидкістю світла. Розвернувшись до мене спиною, вона тихо промовила:
   — Трясця!
   Я торкнувся її плечей і розвернув до себе.
   — Лізо, щось сталося?
   — Е-е-е… невже ти не розумієш і я повинна пояснювати? — Її щічки горіли і вона вся тремтіла під моїми руками.
   Чи я тупий, чи… Стоп! Я збудив Лізу? Реально?! О, моя Лізо. От я ідіот, як я раніше не второпав?!
   — Я бовдур, так? — Ніжно посміхнувшись до неї, я торкнувся її розпаленої щічки. Вона ще дужче затремтіла, не підіймаючи погляду на мене.
   — Я б так не сказала,… але трохи «буксуєш». — Все так само, вона говорила це, не підіймаючи голови.
   — Знаю. Просто я не звик до такого… Я не Янгол Лізо, і для мене такі почуття щось нове. Зазвичай, я знайомився в барі на одну ніч, але… згодом і цього не було. — Ліза підняла на мене свої неймовірні очі, і я голосно глитнувши, продовжив. — Я сам не знав, що мені бракувало, доки не зустрів тебе. І тепер коли ти тут, така мила з розчервонілими щічками, я не знаю, як поводитись. Якщо чесно… я просто боюсь зробити щось не так. Не хочу, щоб ти думала, що я до тебе якось не так ставлюсь і мені потрібно лише одне.
   — Здається по моїй поведінці, це ти міг подумати, що я лише про одне і думаю… Я… я… зараз здається крізь землю провалюсь, якщо ми продовжимо розмову в тому ж руслі. — Ліза не припиняла тремтіти, мені кортіло заспокоїти її хвилювання, але як це зробити, якщо і я в такому ж становищі. Біля неї, я як хлопчисько, яке не може наважитись на щось спонтанне та відверте.
   — А якщо я реально зараз думаю лише про одне? І боюсь тебе розчарувати своїм поспіхом та діями. — Ми дивились одне одному у вічі, доки бажання не зробило за нас всю роботу.
   Ми накинулись одне на одного в прямому сенсі цього слова. Я цілував її так дико, що боявся нашкодити, боявся наполохати, але ця дівчина наче сірник запалювалась, та шалено дарувала мені навзаєм свої почуття. Вона зітхала, а я божеволів. Підхопивши Лізу, я посадив її на стіл, де мав бути наш сніданок, але ми явно почали з десерту. Її руки торкались моєї спини і мене, наче било струмом, який розповсюджувався венами. Я її бажав і я знав, що вона сильно бажає мене, але це неправильно… Неправильно до тих пір, доки вона не взнає все про мене.
   Я зупинився і подивився в її розгублені очі. Торкаючись її обличчя долонями, я намагався тримати свій тестостерон при собі. Важко. Титанічні зусилля. Я ще ніколи не приймав такі важкі рішення, як те – щоб припинити цілувати та торкатись Лізи.
   — Щось не так? — Її тремтячий голос повернув мене у реальність.
   — Ти ще не знаєш про мене достатньо, а я не можу нахабно скористатись таким подарунком. Я тебе поважаю і…
   — Я зрозуміла. Все добре. — Ліза прочистила горло і дуже тихо промовила: — Можна я встану?
   Я відійшов від неї і подав руку, щоб вона могла підвестись. Відчувши її долоню в своїй руці, я зітхнув з полегшенням. Я гадав, що вона вріже мені і скаже йти куди подалі, але це ж Ліза. Вона так вчинити не може, навіть тоді, коли я бачив в її очах незручність та зніяковіння,… а ще вона почувалася відкинутою.
   Трясця! Я не цього хотів! Я її бажаю понад усе на світі, але тоді, коли вона пізнає мене з усіма моїми недоліками. Не хочу, щоб потім було важко їй і мені, коли вона мене покине.
   — Лізо, я не хотів тебе образити.
   — Яне, ти ж пояснив… все добре. — Ліза начепила смачну посмішку, але їй не вдалося приховати смуток в очах. — Схопивши грінку з тарілки, вона поглянула у телефон і зойкнула. — Ой! Мені вже пора.
   — А як же наш сніданок? — Вона тікала і я це добре знав. Чому я все завжди партачу?!
   — Іншим разом, я дійсно поспішаю. Мені сьогодні ще на дві роботи, а потім… потім…
   — Що потім? Третя робота?
   — Ні. Одна зустріч.
   У мене, наче стрілу з ревнощами пустили і поцілили прямісінько в серце. На яку зустріч? Чому так завуальовано?
   — На яку зустріч? — Я відчув, як мої брови зійшлися на переніссі.
   — Не з чоловіком. — Вона наче просканувала мене.
   — Добре,… а тоді з ким?
   — Колись дізнаєшся.
   — Чому не зараз?
   — Чому ти затуляєш штори?
   — Е-е-е…
   — Не розповіси?
   Я важко глитнув. Шантажистка.
   — Розповім… згодом.
   — Добре. Я побігла. До зустрічі, Яне. — Зазвичай я смакую її губами на прощання, але на цей раз, вона не підійшла, а просто помахала і побігла коридором.
   — Лізо?
   — Потім,… потім.
   — Я чекаю тебе сьогодні ввечері. Прошу. — Я наздогнав її біля дверей і ми зустрілись поглядами.
   — Якщо буде час…
   — Лізо, прошу. Прийди сьогодні. Ми наче домовились…
   — Про мій переїзд?
   — Так.
   — Тоді пообіцяй, що розповіси хоч щось про себе сьогодні ввечері.
   — Е-е-е… я постараюсь. — Я відчув, як мене пробирає. По спині біжить холодок від того, що вона береться за дверну ручку.
   — Добре. Я прийду.
   Чи то я дивився на неї, як пес і вона змилувалась, чи вона просто не вміє довго ображатись, не знаю, але мені було достатньо того, що я її побачу сьогодні ввечері. Це означало, що у мене буде шанс вибачитись.
   — Дякую, Лізо. — Я зробив крок назад і вона це підмітила.
   Забравши руку з ручки, вона підійшла до мене і тихо прошепотіла біля моїх губ:
   — Дихай… — Поцілувавши мене ніжно, ледь торкаючись, вона додала: — Побачимось. Я прийду. Обіцяю.
   — Я чекатиму. — Я глитнув так, наче місяць не пив. В роті була пустеля.
   — Іди до кімнати.
   — Дякую. — Без зайвих слів… без запитань, вона мене розуміла і я був вдячний їй за це. — До вечора.
   — До вечора, Яне.
   Я пішов до кімнати. Згодом почув, як зачинились двері.
   Те, що я почувався гімнюком, - це було справедливо. Бо так воно і є – я гімнюк. Я образив її, але сьогодні ввечері – я виправлю ситуацію. Моя бідна Лізо, мій Янгол – навіть не поснідала. Бовдур.