Глава 21

 «Тепер у тебе є дівчина, з якою
ти в першу чергу говориш про те,
що у тебе в голові і на серці».
                                                                               
Крістіна Лорен
 «Прекрасний секрет».

Глава 21.

Ян.

   П ‘ять рокиів тому.
   
    Прокинувшись, рано-вранці…
    Зараз ранок чи вечір?
    На моїх очах пов’язка.
   Чому? Що сталося?
   Я запанікував і погукав батьків, потім Марго… Проте, ніхто не відгукнувся.
   Що зі мною? Що з моїми очима?
   Я торкнувся до пов’язки, розгубленість та нерозуміння, що зі мною – викликали паніку. Я хотів згадати… згадати, що вчора сталося… В голові фрагменти, які я хотів склеїти до купи і взнати, що зі мною.
   Вчора ми були у клубі… я, Марго, Фелікс та Роман, а потім… я пішов на вулицю.
   Що я там робив? А! Точно! Курив. А потім, я повернувся… стояв у коридорі, дивився на лампи. Трясця! Там було замикання, чи щось таке, а потім ця лампа вибухнула. В цей момент я перестав бачити.
   Де я зараз? Лікарня, чи дім?
   — Хто небудь? — Закричав я, але голос видався таким слабким, наче я не розмовляв цілу вічність. — Хто небудь?
   — Синку?! Ти отямився. — Почувся рідний голос.
   — Мам… Що зі мною? Я осліпнув?
   — Ні. Ні. — Я чув, як мама плаче. Простягнувши до неї руку, я хотів торкнутись її обличчя. Відчувши її теплу долоню на моїй, а потім і її щічку, я посміхнувся. — У тебе фотоофтальмія… це опік очей.
   — Це надовго?
   — Ні, кілька днів. Лікар буде змінювати пов’язку на очах і мастити їх маззю – кілька днів, і все буде, як завжди. — Заспокоїла мама, цілуючи мою відкриту долоню.
   — Але, ці кілька днів болітиме дуже сильно. — Попередив чоловічий голос.
   — Це я вже починаю розуміти. — Я посміхнувся і відчув нестерпний біль. — Привіт, тату.
   — Привіт, сину.
   — Мені щось вкололи? Скільки я спав?
   — Зараз третя година дня. Ти спав з ночі.
   — Я що втратив свідомість?
   — Ні. Просто алкоголь,… шок,… заспокійливе. — Пояснила мама. — Ти, що взагалі не пам’ятаєш, як ти сюди потрапив?
   — Якось все, як в тумані. — Я опустив руки на ліжко, і стиснувши простирадло у жмені, процідив: — Де Марго? З нею все гаразд?
   — Так. Вона вдома. — Відповів тато і я повернув голову туди, де лунав його голос. — Чому вона не тут?
   — Вона була тут. — Торкнувшись моєї руки, мама погладила її.
   — Можна я… побуду трохи сам. Я хочу відпочити. — Збрехав я. Мені просто треба було перетравити все, що сталося. Згадати все. І заспокоїти те, що зростало в мені – паніку.
   — Добре. — Мама нахилилась і поцілувала мене у чоло.
   — Набирайся сил, синку.
   — Дякую, тату.
   Я почув кроки, а потім, як зачинились двері. Залишившись на самоті, я намагався згадати все, що сталося вчора і я почав все пригадувати, як на долоні. Все наче знову ожило. Я стояв в коридорі під лампами, які йшли одною суцільною ниткою під стелею, продовжуючи свій маршрут до танцмайданчика та бару. Пам’ятаю, як там, де я стояв, стирчали дроти. Вони затріщали, а потім я побачив справжню дугу перед очима,… відчув запах азону, як після дощу і все скрізь потемніло. Світло згасло у всьому клубі, але я вже не розумів де «жартують» мої очі, а де дійсно нічого не видно.
   Люди почали кричати і бігти до виходу, а я… стояв у коридорі і мене зносив натовп людей. Я вдарився головою об стіну, а потім відчув чиїсь руки, які підхопили мене за лікоть,… і от нарешті знайомий голос Романа. Я запитав його, де ми і він замовчав, не розуміючи мене і мого запитання. Я знову запитав, кривлячись від болю, який пронизував мої очі. Нарешті, я почув відповідь і вона довела мені, що я осліп. Ми були на вулиці. Мені стало зле і я сказав, щоб Роман викликав швидку.
   Мною оволоділа паніка. Внутрішня напруга зростала, в руках з’явився тремор і я зрозумів, що не можу собою володіти. Страх був над усім, що існувало в мені і довкола. Лише він і я. Усвідомлюючи, що я нічого не бачу, я все більше і більше панікував. Я попрохав Романа, щоб він допоміг мені сісти на тротуар, доки не приїхала швидка і запитав найважливіше – де Марго? Він мовчав, а моя паніка зростала, набуваючи масштабів всесвіту. Я глибоко та часто дихав, але це призвело до задухи.
   Я почув голос Марго і нарешті зміг видихнути з полегшенням. З нею було все добре, так, як і з Феліксом та Романом, а от зі мною – не все.
   Потім все було наче під гіпнозом. Швидка. Лікарня. Мені щось вкололи. Мої батьки поруч і я їду у дивний світ під назвою невагомість. Я не панікую. Все добре. Я чую розмови про те, що силові кабелі не витримали напруги,… а ще їх робітники залишили до завтра, гадаючи, що ніхто не помітить недоробки. З цією інформацією я продовжив потрапляти до Нірвани.
   І от я прокинувся тут. Безпомічно-незрячий. Моя Марго не зі мною. А я… я… знову відчуваю суцільний страх, який роздирає мені груди. Тремор, задуха і я просто боюсь. Навіть, не розуміючи, чого саме. Я знаю, що зір повернеться і, що все зі мною гаразд. Фізично – гаразд. Не логічний страх не хотів мене відпускати і я не знав, як з цим справитись, як подолати. Як з цим жити? І як це надовго… я нічого не знаю. Потреба в тому, щоб порахувати до числа сімдесят сім виникла сама собою і я не міг зупинити це бажання. Такого ніколи не було, але саме після цього я заспокоївся… трохи.

                                                           *****

    Декілька днів, я був у лікарні, хоча необхідності, як такої я не бачив. Хоча лікарі думали інакше, коли робили перев’язки та лікували мені очі. Я хотів, як найшвидше покинути ці стіни, цей простір… хоча я його навіть не бачив.
   Мої очі нестримно боліли, але те, що відбувалося зі мною душевно та емоційно, взагалі вибивало мене з рівноваги. Я сам себе не пізнавав. Паніка зазвичай просто підстерігала мене і захоплювала з такою силою, що я боявся, що з’їду з глузду,… або вже з’їхав. Мені було соромно, що про це дізнається Марго чи друзі. Як дорослий чоловік не може впоратись зі страхом, який навіть підґрунтя немає. Але все так і було. Я не міг впоратись з тим, що відбувається. Не міг це зробити сам, тому все розповів батькам. Ми домовились, що як тільки мої очі прийдуть в норму і я звільнюсь від пов’язок, - мені слід сходити до психолога. Видно вся та ситуація, яка сталася у клубі не могла просто розчинитись та не вплинути на мій емоційний стан. Хоча я розумів, що все минуло, - я все ж таки не міг вмовити свій розум та тіло поводитись, як завжди. Колись я дивився програми на TLC6 про різні проблеми… психологічні проблеми, але точно не уявляв, що це може статися зі мною. На згадку прийшов фільм, де знімались мої улюблені актори: Дженніфер Лоуренс7та Бредлі Купер8 – «Мій хлопець псих»9. Я тепер був схожим на чувака з кіно, - у мене почалися такі самі «глюки». Розуміння того, що у мене проблеми – це був перший крок, другий, - що з цим треба щось робити. Проте, я не планував сидіти на таблетках і бути травою. Я хотів справитись своїми силами.
   Минув тиждень. Очі по-троху почали бачити і до нас прийшов психолог. Я дуже довго і нудно спілкувався з нею. Отримавши цікаві назви моїх новоздобутих «глюків», я просто посміхнувся. Я і сам вже знав, яку це все має назву – нічого нового вона мені не розповіла. Перше, що я зробив, коли очі прийшли у норму, порився в інтернеті і зрозумів, що зі мною. Тож лікар мені не допомогла. Батьки захотіли, щоб до нас завітав ще один лікар… і ще. Але все було теж саме.
   Мої очі повернули остаточно зір через кілька днів, але мій емоційний стан став гіршим, і я погоджувався з батьками, що мені треба і надалі шукати гарного фахівця. Я багато читав про те, чим зараз володію, але чим далі розумів свою проблему, тим більше до мене доходило – ЦЕ НАЗАВЖДИ. Назавжди!
   Як до мене це доходило, я починав рахувати:
   Один,… два,… три,… чотири,… п’ять…
   Вдихнув… видихнув…. Вдихнув… видихнув.
   Я перестав виходити на вулицю. Я перестав спілкуватись з друзями. Лише з Марго хотів бачитись, але розумів, якщо мої «глюки» назавжди, вона піде. Проте, зараз мені треба було вирішувати, як діяти, щоб цього все таки не сталося. Звичайно наші відносини трохи змінились. Вірніше змінився я. Вона залишилась такою, як і була веселою дівчиною, яка обожнює клуби. І я зрозумів, що я можу бути з нею у клубах, можу виходити вночі та відриватись. Тоді я забував, що у мене є проблема,… хоча насправді це було не так. Я намагався жити, як жив, але всі хто мене знав, розуміли, що я змінився. Це назавжди. 
   Я відчував, як Марго віддаляється від мене. Це було зрозуміло. Мої друзі, з якими я спілкувався лише у клубах, теж дивилися на мене інакше. Я і дійсно був інакшим. Як людям, які не зіштовхувалися з проблемами психологічного характеру, пояснити це все. Всім довкола здається, що з цим легко боротися, що це під силу дорослому чоловікові,… але – це не є так. Я страждав, не розуміючи, як контролювати себе і свою паніку. Як контролювати моє серце, яке калатає у скронях,… як зупинити тремор, який приходить коли йому заманеться… а ще… як припинити рахувати? Я не знав, як це все спинити. Я боявся збожеволіти. Іноді я боявся, що я потраплю до божевільні. Мені було страшно, але я продовжував боротися. Це єдине, що я міг. Це єдине, що треба було, щоб не з’їхати з глузду.
   Я почав боротися. Боровся без таблеток, без психологів, які не могли мені допомогти,… я почав ще більше читати та розуміти себе. З цим живуть. Це не легко, але надія та віра – це все. Я вірю, що я справлюсь. Мої батьки вірять та сподіваються, що я повернуся до нормального життя.
   Я не хотів завдавати батькам болю, не хотів, щоб вони страждали, дивлячись на те, як мені важко. Іноді, я зачинявся у кімнаті на кілька днів, і виходив лише взяти щось поїсти та пляшку води. Мої дні минали за читанням та усвідомленням нових знань про самого себе. Я багато читав та спав вдень, а вночі відривався з Марго у клубах. Проте, якщо чесно я втомився. Я втомився від того, що мав приховувати від Марго, Романа та Фелікса свої «глюки». Щось вони знали, щось ні, але від цього легше не ставало. Мене б все одно ніхто не зрозумів.
   Дні летіли, а я страждав від того, що мав відмовлятись від багатьох речей. Я більше не гуляв вдень, я більше не хотів спілкуватись з людьми, яких знав. Хоча, мене більше за все змушувало страждати те, що страждали мої батьки, дивлячись на те, як я не знаходжу собі місця. Я бачив сльози мами та батька і це мене з’їдало. Я хотів, щоб вони посміхались та пишались мною.
   Якось батьки увійшли до моєї кімнати і сказали, що пишаються мною. Пишаються тим, що я своїми силами намагаюсь подолати все, що на мене навалилося. Ми плакали, і я обіймаючи їх, пообіцяв, що виплутаюсь з цього всього. Що зі мною все буде добре. В цей вечір ми разом повечеряли, подивились фільми, згадуючи минуле,… згадуючи моє дитинство і я бачив дорогоцінні моєму серцю посмішки. Я хотів,… я бажав всім серцем та душею, щоб вони завжди посміхались і їх переповнювало щастя. Я їх дуже люблю. А вони безмежно люблять мене. Мені пощастило, що у мене розуміючи батьки, які завжди підтримають. Це дар небес.
   Кілька місяців я намагався змусити себе позбутися нав’язливої ідеї рахувати, але як тільки я примусово це робив, я починав рахувати з подвійною силою. Це втомлювало. Це було коло по якому, я ходив… ходив… та рахував.
   Один,… два,… три,… чотири,… п’ять…
   Стоп! Я повинен зупинитись – нагадував я собі, але…
   Один,… два,… три,… чотири,… п’ять,… шість,… сім….
   Мої любі цифри повертались до мене. Сімдесят сім, і я нарешті зупинявся. Віддихався. Зупинив тремор і видихнув.
   Зрозумівши, що чим більше я хотів подолати хоч один «глюк», я робив ще гірше. Це реально було замкнуте коло, де я ходив, блукав та знову і знову рахував до нервового зриву. Мені хотілося кричати та плакати. Я не міг зупинити штур мозку. Але і воно має виснажитись, і коли це ставалося, я засинав міцним сном.
   Після таких виснажливих «боїв» з моїм мозком, я гадав, що легше мені ніколи не стане. Але по-трохи ставало. Можливо я не помічав цього, бо результати стали мінімальними, але я навчився трохи контролювати своє дихання. Як? Рахую.
   Раз,… два,… три,… чотири,… п’ять,…
   Сімдесят сім.
Я видихав та сідав за комп’ютерні ігри. До речі це допомагало. Я читав, грав та ходив вночі у клуб. Ось з чого складався мій графік.
   Іноді я ходив до клубів сам, без Марго чи друзів. Мені хотілося бути самому, але загубитись у музиці. Так я і робив. Приходячи додому, я втомлювався та падав у ліжко. Спав до самого обіду або навіть вечора, щоб знову і знову продовжувати туж саму «платівку».
   Мені потрібні були зміни. Я не знав, чого потребую, але точно не того, що зараз маю. Ми з Марго вже не були парою і я це явно відчував. Ми іноді бачились і весь час майже в клубах. Якщо чесно, я не думаю, що мені було боляче від цього розуміння, ми давно стали чужими. З Феліксом та Романом ми більше не були друзями, як колись. Все змінилось. Спочатку було сумно, через Марго,… Романа та Фелікса, але я зрозумів, що життя не стоїть на місці і є речі, які повинні змінитись, - це стосується і відносин. Так, є відносини на все життя, а є деякий етап в житті. Я вдячний, що вони були моїми друзями, а Марго моєю дівчиною, але зараз – ми повинні йти кожен своїм шляхом.
   Я вже майже рік йду своїм власним шляхом.
   Я посміхнувся і зарахував:
   Один,… два,… три,… чотири,… п’ять…
   Треба було все привести до логічного завершення. Я не буду більше таким, яким був і вони теж це знали. Ми по-троху всі змінилися, але я ще подорослішав. Дуже-дуже швидко подорослішав і зрозумів, що в світі не завжди все так, як ти хочеш. Проте, це не означає, що нічого не можна змінити чи звикнути до чогось. Так я почувався самотнім, я хотів, щоб мене кохали, по-справжньому кохали. Проте, я повинен був навчитись жити з думкою про те, що я залишусь сам. Хто прийме мене з такими «глюками».
   Я запанікував. Тремор. Дихання почастішало і я схопився за соломинку під назвою, - РАХУЙ.
   Один,… два,… три,… чотири,… п’ять…
   Я видихнув і посміхнувся.
   Мені треба звикнути до цієї думки. І я звикну. З часом… я так думаю… Не знаю… Можливо.
   Я знав одне, що я став іншим. Я став дорослим та з повним багажем «глюків». Проте, все буде гаразд. Я справлюсь. Все вийде.
   Один,… два,… три,… чотири,… п’ять…
   Вдихнув… видихнув… Вдихнув… видихнув.


Теперішній час.