Глава 18

   — Вибач. — Бовкнула я і забрала швидко руку.
   — Вибач. — Повторив він, розчервонівшись.
   Ми зніяковіло захихотіли, але це явно поглибило відчуття незручності. Я не знала куди подіти погляд, він явно причепився до одного єдиного місця.
   Що, більше нема на що дивитись, чи що?!
   — Я маю йти. — Промимлила я. — Маю бути вже на роботі.
   — Може спочатку поснідаємо? — Запитав Ян, сідаючи на ліжко, та намагаючись приховати те, що я встигла оцінити ось цими самими руками.
   — Ні, дякую. Я вже не встигаю. — Я знайшла своє взуття, і одягаючи його, запитала: — Як так вийшло?
   — Ми дивились фільм і ти заснула.
   Я обійшла ліжко і встала навпроти нього. До мене дійшла суть слів.
   — Лише я?
   Він підняв свої неймовірні очі на мене і похитав головою. Лише зараз я помітила на його обличчі та шиї маленькі шрамики.
   Звідки вони в нього?
   — Так, лише ти. Ніч для мене не час сну.
   — То, що ти тоді робив? Тільки не кажи, що дивився, як я сплю. — Я закусила губу, чекаючи, що він розвіє мої припущення.
   — І так… і ні.
   — Як це розуміти? — Посміхнулась я.
   — Спочатку так і було… я дійсно дивився та насолоджувався тим, що ти поруч.
   З його губ це звучить якось нормально… і його зізнання лунає не як у психа. А я ж могла почути таке – «Так, я дивився на те, як ти спиш. Цілу-цілу ніч».
   — А що далі?
   — Потім я трохи попрацював, купив ще один будинок і знову ліг біля тебе.
   — М-м-м… І заснув?
   — Не одразу. — Чесно зізнавшись, він додав: — Ще трішки помилувався тобою.
   — Дякую за чесність. Вибач за те, що я влаштувала допит.
   — Завжди будь ласка. — Він щиро посміхнувся.
   О, Яне… бідний мій Яне. Мені варто піти і то швидко. Я бачила, як він не міг сидіти нормально, а тим паче встати… бо тоді ми б знову зніяковіли, як підлітки. Мені треба йти і як найшвидше.
   — Не забуть… ти сьогодні йдеш зі мною на одну із моїх робіт. — Я розпливлась в посмішці.
   — Лізо, це дуже стрьомно звучить.
   — Чому?
   — Ти реально крейзі… стільки робіт… Це ненормально.
   — Я люблю все те, чим займаюсь. — Я відчула, як мене переповнюють емоції. — Тож готуйся. Поспи і зустрінемось о сьомій. Підходить час?
   — А можна о восьмій?
   — Звичайно, Яне. — Я нахилилась і торкнулась губами його губ. Ми одночасно солодко зітхнули. По моїй шкірі пробігли мільйон мурашок і це нереальний кайф.
   — Лізо?
   — Що?
   — Ти умієш водити авто?
   — Так. У мене навіть водійські права є. — Я широко посміхнулась, бо дуже пишаюсь цим.
   Ян потягнувся до тумбочки і узяв з неї ключі.
   — Візьми. Я не можу тебе відвезти куди тобі треба, але…
   — Ні, Яне. Дякую, але я не можу. — Я торкнулась його щоки і вибігла з кімнати, гарланячи: — До вечора. Заїдеш по мене.
   Я почула невдоволене ричання, а потім його «добре».
   Ідучи коридором я все дивувалась атмосфері довкола. Вікна не пропускали жодного сонячного промінчика і це було якось сумно.
   Чому він так живе? Що сталося п’ять років тому? І що за шрами на шиї та обличчю?
   Я скоро все дізнаюсь. Я ж Ліза!
  
                                                              *****
  
   Сидячи у парку і присмоктуючи морозивом, я посміхалась, як дурненька, згадуючи ніч та цікавий ранок в обіймах Яна.
   Вся моя зграя чотирилапих друзів теж смакували морозивом, тож у нас була в повній мірі цього слова сієста.5 Лише Гуна ніяк не міг заспокоїтись, навіть морозиво не охолодило його темпераменту. Він все нюхав мене і нюхав своїм великим носом. Я пахла Яном і він, як дзиґа від цього крутився.
   Я пахла Яном… м-м-м… як приємно.
   Хоча все було ідеальним поруч з ним, але його секрети, затулені вікна та дорогі подарунки змушують думати, думати і ще раз думати над тим, що з цим хлопцем?
   Мені кортить дізнатись та допомогти йому, але як допомогти тому, хто не хоче цього. Хоча… він все ж таки робить якісь кроки, намагається подолати те, що його мучить.
   Я допоможу Яне. Допоможу.
   Посміхнувшись, а потім вдихнувши на повні груди теплий день, я встала з лавки і пішла парком вигулювати братію.
   Прогулянка, як завжди забрала годинку і півгодини на те, щоб відвести усіх по-домівках. Отримавши трохи грошенят, я почимчикувала в найближчій ломбард придбати кнопковий телефон. Знаю, це не бозна що, але зараз мені хоча б щось потрібно.
   Купила. Найдешевший.
   Сіро-білий.
   Посміхнулась.
   Давно такого раритету не бачила.
   Тепер маю, як подзвонити на роботу і попередити, що я прийду пізно і не одна, а зараз інша місія… Надзвичайна місія під назвою «Моє Сонечко». З широкою посмішкою я спішила до неї… до своєї дівчинки, яка прикрашала мої дні з першої нашої зустрічі.
   Вставивши сімку до «нового» телефона, я набрала Роксолану і попередила, що буду о восьмій, потім подзвонила до батьків і от пишу Яну.
  
   Ліза: «Привіт. У мене тепер є телефон. Тож я знову на зв’язку».

   Ян: «Гарна новина. Вітаю! Чекаю на вечір».

   Ліза: «Ти не спиш?»

   Ян: «Мав справу. Тепер лягаю. А ти чим займалась?»

   Ліза: «Вигулювала чотирилапих))) Купувала телефон і от зараз маю справи. Теж чекаю на вечір».

   Ян: «Янголе бережи себе. Не перевтомлюйся».

   Я посміхнулась, дивлячись у екран. Це так мило. Його турбота викликає в мені сонячні емоції,… метеликів та щастя.

   Ліза: «Обіцяю. До вечора, Яне».

   Ян: «До вечора, Янголе. Цілую».

   Я наче відчула його поцілунок і мимоволі пройшлась язиком по губах.
   Ліза «Цілую)))».

   Мені було так добре, як ніколи. Я відчувала щастя і це мені дарував Ян, у якого я закохалась. По-справжньому закохалась.
   Серце тріпотіло у грудях, розповідаючи мені, як йому добре. І я слухала… слухала своє шалено-закохане серце і віддавалась цьому неземному почуттю. Кохання – це найпрекрасніше, що може бути, і я в цьому запевняюсь, завдяки Яну.
   Від посмішки з якою я йшла до магазину у мене зводило щелепу, але я не припиняла шкіритись на всі тридцять два. Мені потрібно було прикупити солоденького і лише потім йти на зустріч зі своїм Сонечком. В грудях розливалось тепло. Як багато здобуло моє серце за такий короткий час і за це я вдячна небесам. Піднявши очі до неба, я посміхнулась. 
   В цю саму хвилину мене наче осінило.
   Точно!
   Перед тим, як ми з Яном підемо до моєї роботи, ми вигуляємо когось із моїх друзів. Це має бути весело.
   Цікаво, коли Ян востаннє, гладив тварин?
 
                                                            *****

   День дуже швидко змінився на вечір. Сповнена радощів від зустрічі зі своїм Сонечком, я чекала на Яна біля під’їзду разом з Гуною. Сказати, що Ян здивувався – це нічого не сказати. Його очі, які видавали здивування, мене розсмішили.
   — Привіт, Янголе. — Ян підійшов до мене, і нахилившись, поцілував у губи. Мені здалося, що ноги стали, як кисіль. Мені ще потрібна ця доза кохання.
   — Хочу ще.
   Я це в голос сказала? Ой!
   Ян широко посміхнувся і припав до моїх губ. Те, що я відчувала було нереальним,… солодким… наче нуга, яка розливалась моїм тілом.
   Наші губи сплітались у шаленому поцілунку, який так і голосив про те, що вони скучили за цей довгий день одне за одним.
   — Янголе… — Ян ще раз торкнувся моїх губ і посміхнувся. — Я скучив.
   — І я. — Я реально сушила зуби. Посмішка, як під кайфом.
   Гуна ходив довкола Яна і обнюхував його, впізнаючи запах, яким вже пахла і я. Кайф одним словом.
   — Хто це?
   — Це мій підопічний, так би мовити. Двадцять хвилин в його компанії тебе не обтяжать?
   — Ні. Зовсім ні. Я люблю собак. — Ян нахилився і простягнув руку до Гуни, який насторожено ткнув носом об долоню нового знайомого. — Привіт, друже.
   Гуна гавкнув так, що вуха позакладало.
   — Голосний «привіт». — Засміялась я.
   — Тож?
   — Тож, - йдемо до парку. Вигуляємо його, потім я його заведу до дому і ми відправимося туди, куди планували.
   — Я навіть не знаю, куди ми планували. — Сміх Яна залоскотав мене. Приємно.
   — Побачиш.
   Ян взяв мене за руку, а на іншу накрутив повідець і ми попрямували у парк через дорогу.
   Теплий, літній вечір дарував романтику: ліхтарі, закохані парочки та солодкий шепіт на лавках. Ми неквапливо рухались по доріжці, доки Гуна не побачив кота.
   Я стояла і дивилася, як Ян здає «крос». Гуна тягнув його у різні боки, доки не зупинився під одним із дерев, завдяки тому, що кіт викарабкався на стовбур. Я б мала співчувати бідному Яну, а натомість мене зігнуло навпіл від сміху.
   Ян обернувся на мене, доки Гуна гавкав та підстрибував на дерево. Його погляд був примруженим і казав мені, що я догралась.

———————————————
5Сієста (іспанська вимова: [sjesta]) — пообідній короткий відпочинок, що є загальною традицією деяких країн, особливо зі спекотним кліматом.