Глава 17

«Якщо ти хочеш дізнатися, чи добре 
у людини серце, подивися, як він поводиться
з тваринами або тими, хто нічого
не може дати йому натомість».
                                                                              
Ві Кіланд
«Чортів нахаба».

Глава 17.

Ліза.

   Три роки тому.
   
   — Я виглядаю в цьому… якось дивно… — Я насупилась, дивлячись в своє відображення. Було гарно, я не сперечаюсь, але я не я. Ця зачіска, наче мені пінгвіни гніздо вили на голові… Цікаво, пінгвіни в’ють гнізда? Яка різниця, головне, що вигляд у мене саме такий. Занадто на мені все: і сукня, наче я на бал збираюсь,… і косметики пів пуда,… і це гніздо, здавалося до стелі дотягується, от-от і я зачеплюсь за люстру.
   — Ти виглядаєш, як маєш виглядати. — Поцілувавши мене в плече, промовив Ерік. — Ти звикла до джинсів та футболок, але тепер ми разом і ти маєш виглядати відповідно.
   Я насупила носика. Мені не до вподоби його слова. Він так часто почав повторювати мені це, що я вже не знаю, що і думати. Хіба я йому не подобаюсь, яка я є?
   — Тобто?
   — Тобто ти виглядаєш, як заможна жінка, - заможного чоловіка. — Він посміхнувся і заправив мені за вухо прядку, яка видно на його думку була не на тому місці. Ще раз швидка посмішка до мого відображення в дзеркалі, і він поспішив залишити мене одну в кімнаті. — Я чекаю внизу. — Почувся далекий голос.
   — Зараз.
   — Лізо, не змушуй мене чекати. Це не гарно.
   — Я іду. Іду.
   Я важко зітхнула. Батьки були праві, коли казали, що я не схожа сама на себе. Зараз я і сама почала помічати, що я змінилась. Це на краще… чи ні? Я заплуталась. Я кохаю Еріка і мені дуже хочеться бути для нього саме тією, яка робитиме його щасливим і ніколи не зганьбить перед такими ж поважними людьми, як він сам.
   Він виріс в родині, яка славилась своєю репутацією та капіталом, і їм не дуже подобалося, що я з простої родини. Проте, Ерік пішов за своїм серцем і обрав мене. Тепер я маю показати йому, що готова заради нашого кохання на все. І навіть вийти в люди з гніздом на голові.
   Жах.
   Фу.
   Бррр...
   Саме це, - почуло моє відображення перед тим, як я поспішила до Еріка, який у п’яте мене кликав. Він терпіти не може не пунктуальних людей, а тим паче, він цю рису не полюбляє в мені. Я намагаюсь виправитись в цьому плані, як і в інших речах, які його дратують.
   — Лізо. Ти знову мене засмучуєш.
   — Я ж прийшла вчасно.
   — Так, але це після того, як я покликав тебе мільйон разів.
   — Вибач. — Я відчувала себе, як дитина, яка розмалювала шпалери фломастером, а тепер стояла перед батьками, слухаючи, що так не можна.
   — Добре. Я погарячкував. Вибач.
   Я посміхнулась від його слів. Давно він не визнавав і не зважав на те, що мені неприємно чи ображає.
   — Все добре, Еріку.
   — У мене є дещо для тебе. Щоб ти не ображалась. — Ерік дістав з коробочку зі свого чорного, ідеального пальта і вручив мені.
   — Що це?
   — Відкрий.
   Я зробила так, як він мені сказав, і очманіла. Браслет, який коштує мабуть, як вся квартира моїх батьків.
   — Еріку… це занадто. — Я перевела погляд з браслета на Еріка.
   — Ні. Не занадто. Туди, куди ми йдемо, будуть поважні люди – ти повинна виглядати не гірше за їхніх дружин та жінок.
   Той подарунок, який я вважала за покликом серця, виявився показухою для його друзів по бізнесу.
   Я прийняла подарунок з посмішкою, яку намагалася видавити з себе, як найкраще. Хоча, гадаю він не побачить чи щиро я посміхаюсь, чи ні. Він зараз думає, як це вразити усіх своїм фінансовим становищем і мною, яка повністю переробила себе для того, щоб він почувався впевнено.
   — Дякую, Еріку. — Я хотіла поцілувати його, але він мене зупинив.
   — У тебе червона помада. Ти ж не хочеш, щоб ми прийшли, як два клоуна. — Він засміявся і додав: — Ввечері, якщо буде бажання можемо… хоча ні… ми повернемося пізно і нам треба буде виспатись. Тож, усілякі романтичні штучки перенесемо на інший час.
   Я не впізнавала свого Еріка, який був щирим, сексуальним та простим. Куди він дівся? Де загубився?
   — Як скажеш. — Мені боліло і я не знала, як довго зможу це приховувати. Я вважала, що ми ідеальна пара. Так воно і було, до того самого часу, як він очолив батьківську фірму.
   — Розумна дівчинко. — Він посміхнувся, та подивившись на мене і запевнившись, що зі мною все гаразд, додав: — Саме такою, я і хочу тебе бачити завжди.
   Якою? З гніздом на голові?!
   Коли ми вийшли на вулицю, був вечір і лише тьмяне світло ліхтарів давало змогу роздивитися мою нову цяцьку на руці. Блиск прикраси нагадував мені про те, що я змінююсь. Останнім часом я помічала, що мені бракує себе… тієї себе в джинсах та кросівках, але я маю виглядати так, як цього бажає Ерік. Він робить все, щоб ми були разом, тож переодягнутись для нього – це ж не так важко.
   Перед нами відчинили дверцята автівки, і я підіймаючи поділ сукні, всілась на м’яке сидіння крісла, за мною сів і Ерік. Він мило, але стримано посміхнувся мені. Я відповіла такою ж милою, але широкою посмішкою. Через мить, вся його увага була прикута до телефона, і він, як завжди вирішував питання свого бізнесу, а я… я дивилася у вікно, і все гадала, як пережити цей вечір у колі пихатих людей. Звичайно, не всі були такими, але зазвичай все таки більшість із них такі. Ерік ніколи не був пихатим, проте, завжди хотів бути в такому колі, де крутилися гроші, де було розкішне життя, та довкола була еліта та вершки суспільства. А я… я бажала просто розміреного життя, допомагати людям та мріяти. Можливо це по-дитячому, але я так бачила своє життя. Проте, тепер – мені треба було змінити свій напрямок, щоб ми з Еріком мали майбутнє.
   Мені здавалося, що ми їхали занадто довго, бо мої думки встигли наробити справжнього хаосу в голові. Нарешті авто зупинилось. Водій відчинив нам дверцята, і Ерік вийшовши першим, подав галантно мені руку.
   — Дякую, Еріку. — Вийшовши з автівки, подякувала я та мило посміхнулась.
   — Прошу. — Ерік нахилився до мого вуха і прошепотів: — Ти чудово виглядаєш.
   — Дякую. — Мені потепліло на душі.
   — Прошу, намагайся влитись в це середовище і зробити все так, щоб ми були прийняті, як належно.
   В цю хвилину в моєму серці защемило. «Влитись в середовище». Ці слова вибили мене з рівноваги. Мені закортіло втекти, хоча я ще поріг не переступила неймовірно шикарного особняку. Більше всього на світі мені хотілося прийти додому, одягнути піжаму та влягтись біля телика з величезною мискою чіпсів, але… моє місце біля Еріка. Моє місце тут. Мені треба звикати.
   — Я дуже намагатимусь. — Промовила я, намагаючись триматись достойно та невимушено.
   — Моя розумничка. — Він вишкірився на всі тридцять два.
   Підіймаючись сходами, до величезних дубових дверей, ми посміхались знайомим та вітались з ними чемними рукостисканнями. Ось так посміхатись та удавати радість я мала цілий вечір. Я хотіла, щоб Ерік мною пишався і щоб ним пишались всі довкола, тож мала робити все, щоб так і було. Треба посміхатись – буду. Треба вести світські розмови – буду. Я намагатимусь зі всіх сил влитися в це коло. Ерік буде задоволений.
   Ми привітались з господарями будинку, в якому і проходила звана вечеря. Пані Ольга років шістдесяти, і її чоловік Дмитро на років чотири старший посміхались так, наче у ці двері входили королівські особи. Їхня чемність зашкалювала, а прикраси мерехтіли під світлом люстр з кришталю.
   — Вітаю, Лізо. Ви чудово виглядаєте. — Посміхнулась рудоволоса пані Ольга.
   — Навзаєм. Ваша сукня просто неймовірна. — Мовила я, так само, посміхаючись.
   — О, моя люба, щиро дякую. — Пані Ольга засяяла яскравіше, ніж її діамант на пальці.
   Ще трішки погомонівши з господарями, ми пірнули у велику залу, де і мав проходити вечір. Все мерехтіло. Столові прибори та посуд виблискували, їжа була настільки вишуканою та незрозумілою для мене, що у мене в голові крутилося лише одне «як це їсти?». Проте, я не виказувала на своєму обличчі, що мене щось турбує чи я ніяковію. Я достойно трималась, та попри тремтіння посміхалась.
   Я втягнула носом аромат квітів. Їх було так багато, що я наче знаходилась у квітнику. Гарно прикрашена зала просто зачаровувала, але я б так жити точно не змогла. Мені хотілося простоти, як в людях так і в інтер’єрі. Ці люди, попри свою інакшість, викликали в мене повагу – все ж таки, вони зібрались тут для того, щоб допомагати людям. Всі кошти, які сьогодні будуть зібрані – підуть у лікарні. Сьогодні тут буде проходити міні-аукціон, тож мій Ерік – теж допомагатиме і я ним пишалась. Добре, що в світі є хороші люди, які маючи статки, хочуть ними ділитись та допомагати. Тут зібрались саме такі, і я їх за це поважала, хоч іноді їхня пиха і задівала.
   Вечір проходив так, як і передбачалося. Я поводилась так, як Ерік цього хотів і він міг пишатись мною. Мені було приємно знати, що він задоволений тим, як я показала себе цим вечором.
   Коли всі гості почали розходитись і ми теж вийшли на вулицю, я запропонувала Еріку прогулятись в сусідньому парку. Була гарна літня ніч і мені кортіло простих речей, таких, як прогулянка. Попри те, що моя сукня та підбори були не для таких речей, моя душа цього хотіла.
   — Лізо, люба, як ти це зараз уявляєш?
   — Так, ти маєш рацію. — Погодилась я, і ми всілись у авто.
   — Ти показала себе дуже гарно. Пишаюсь тобою. — Сказав він, стискаючи мою руку.
   — Я рада, що все пройшло так, як ти хотів. — Посміхнулась я.
  

   Теперішній час.
   
    Я не розуміла, яка година. Прокинувшись, я виявила не свою кімнату,… не своє ліжко,… а ще не свою руку під моєю головою. Я спала в обіймах Яна. У нього вдома.
   Я закусила губу, щоб не захихотіти на радощах.
   В кімнаті було занадто темно, хоча я розуміла, що вже ранок… чи день… Капець! Цікаво, яка зараз година?
   Подивившись на тумбочку біля ліжка, я побачила годинник. Десята ранку.
   Десята ранку? А-а-а! Десята ранку! Мені час бігти до своїх улюбленців.
   Мені треба заспокоїтись. Що за паніка?! Дебілізм.
   Я змогла заспокоїтись лише тоді, коли подивилась на сплячого Яна, він так мило сопів. Його рука обіймала моє стегно, а моя його… Що? А-а-а! Ой! Ян частково прокинувся, і те, що прокинулось мене змусило почервоніти. Нічого собі! Я обережно хотіла забрати руку, але Яну саме в цей момент треба було прокинутись і подивитись униз. Я готова була провалитись крізь землю. Оце конфуз – краще не придумаєш.
   З добрим ранком – Яне.