Глава 15

   — Яке?
   — Прокинутись з тобою. — Зізнався я і видихнув.
   — Ми можемо… розмовляти… спати в обіймах одне одного… Мені б хотілося цього.
   — І мені, Янголе. — Я почув, як мій голос осів.
   — Я не буду тебе ні про що питати. Не сьогодні. Лише, якщо ти сам все захочеш розповісти.
   — Чесно?
   Господи! Я як маленький, переляканий хлопчик, який залишився без батьків в великому супермаркеті і не знаю куди йти. Що за «чесно?»… Я зовсім здурів.
   — Так. Чесно. — Її  бурштиново-зелені очі засяяли, наче зорі на небосхилі.
   — П’ять років тому…
   Я почав говорити і замовчав, хапаючи, як риба повітря. Непрохана панічна атака, як завжди вчасно. Від згадки про минуле, я наче повертаюсь в той день, коли змінилось моє життя. Коли я згадую ту ніч… той клуб… Я намагаюсь замінити спогади, але це не вдається. Я розумію, що так може тривати вічність і десь повинна бути «пауза», бо так недалеко до божевільні.
   — Яне… — Ліза встала, і підійшовши до мене, обійняла. Поклавши на її груди голову, я відчув, як моя паніка відступає. — Дихай і ні про що не згадуй. Дихай. Я поруч. Настане час і ти розповіси. Ми ж нікуди не поспішаємо… правда?
   Я похитав головою. Я був такий вдячний їй. Мені було спокійно в її обіймах.
   — Ні, не поспішаємо. Хоча я дуже хочу, щоб ти знала про мене все.
   — Знаю. Цей день настане… — Вона засміялась і додала: — Або – ніч.
   — Я щасливий, що ти з’явилася в моєму житі. — Я потерся обличчям об її груди. Знаю, нахабно.
   — Ей! От вже хитрун! — Ліза засміялась, і відштовхнувши мене, промовила: — А я його ще жалію, а він – ожив.
   — Це все ти.
   — Я б сказала – «ми». — Ліза подивилася униз на свої груди і засміялась. Я підхопив її дзвінкий сміх і мене накрило літо.
   — У мене є для тебе дещо. — Я дістав з кишені коробочку і простягнув її Лізі.
   — Що це? — Вона примружилась, але все ж таки, взяла червону, оксамитову коробочку до рук.
   — Подивись. — Я дуже хотів, щоб їй це сподобалося. Мені кортіло показати, як багато значить те, що вона тут і сприймає мене таким, яким я є. Тим паче, її треба було підготувати до новин про моє дивне життя. Подарунки – це найкраще.
   Ліза відкрила коробочку і сумно посміхнулась.
   — Що це, Яне? Навіщо цей дорогий подарунок? — Провівши пальцями по золотому браслету, з червоними вставками з гранату, Ліза підняла на мене очі. — Я не розумію… чесно.
   — Я хотів зробити тобі приємне.
   — Дякую, але… я не візьму його.
   — Чому? — Мене охопив страх. Невже вона передумала взнавати мене краще і тепер жоден подарунок не змінить її думки.
   — Колись зрозумієш, але чи зрозумію я, навіщо ти це робиш… час покаже.
   Я не розумів її. Мені кортіло зробити їй приємне. Віддячити за все, але щось пішло не так.
   — Лізо…
   — Візьми і поверни його.
   — Ти мене образити вирішила?
   — А ти мене?
   — Я хотів тобі подякувати.
   — За що?
   — За… — я замовчав. — Немає різниці.
   Я бачив її погляд, в ньому були і образа,… і роздратованість,… а ще… ще співчуття та жалість. О, ні. Тільки не це.
   — Яне, мені не треба дякувати. Я тут, бо я цього хочу.
   — Це буде до якогось конкретного часу.
   — Навіщо ти так?
   В її очах забриніли сльози.
   — Лізо, пробач мене. Я не хотів. — Я торкнувся руки Лізи, але вона забрала її. — Лізо…
   — Викличи мені будь ласка таксі. — Ці слова були, як удар під дих.
   — Лізо, прошу. Залишся. — Я зробив знову крок, і важко дихаючи, намагався не показувати своєї паніки. З неї і так досить на сьогодні.
   — Мені краще піти. Я повинна подумати… — Ліза зробила крок назад. — Я намагаюсь тебе зрозуміти, чесно,… але ти… наче вже знаєш, що все дійде до «кінця»… Тоді навіщо? Навіщо все починати?
   — Я не хочу так думати. Повір. Я… — Провівши по обличчю долонями, я важко видихнув. Не маючи тієї сили волі, яка дозволить мені все розповісти їй, я просто промовив: — Я намагаюсь йти по сходинках… чесно.
   — Знаю. Проте, краще мені сьогодні піти.
   — Добре. Я відвезу тебе.
   В очах Лізи я побачив розчарування.
   — Ні, не треба. Краще таксі.
   — Ні. Або я тебе відвезу, або ти залишаєшся тут.