Глава 14

   Усі ці п’ять років я існував і це правда, мені щойно довів це поцілунок, який тривав кілька довгих хвилин. Якби мені кортіло, щоб це дійсно була казка, де я звільнюсь від «чар», та зможу жити, як всі люди, але…
    Я торкнувся великим пальцем її нижньої губи, і дивлячись у її очі, зрозумів, що до нестями закохався. Саме з цією дівчиною я хотів би створити свій світ. Проте, для веселої, сповненої енергії та люблячої у всіх її проявах життя дівчини, - я не той,… я їй не підходжу. Смуток заполонив мою душу. От як буває, - покохаєш, але не судилось. Хоча… я хочу вірити, хоча б один день вірити, що у нас є майбутнє.
   — Лізо…
   — Чому ти став таким сумним?
   Її тепла долоня торкнулась мого обличчя.
   — Ні, нічого. — Посміхнувся я, прикриваючи цим, свій сум та страх.
   — Будемо їсти?
   — Звичайно! — Я потер руки і дійсно щиро посміхнувся. Вона змінює мою ніч на день. — Я принесу пляшечку вина, якщо ти не проти?
   — Можна…
   — Я зараз. Хвилинку.
   Я натиснув на кнопку пульта і прямісінько у кухні, в підлозі розсунулись віконця.
   — Ого! Ні, ну такого я не очікувала! — Шокована та здивована Ліза заглянула в винний погріб. — Ти суцільна загадка, Яне. Хочу дізнатись про тебе все!
   Я засміявся.
   Краще тобі не знати, мій любий Янголе.
   — Можливо… я…
   — Ні, не можливо. Я хочу іншу відповідь.
   — Яку ж? — Спускаючись по сходинках, запитав я.
   — «Лізо, питай будь що, - я відповім».
   — Сумніваюсь, що тобі сподобається те, про що ти можеш взнати. — Мої слова були глухими, але вона їх почула.
   — Я не з лякливих. І якщо ти дійсно…
   — Що? — Я підіймався сходинками, а вона сиділа навпочіпки. Наші погляди зустрілись. — Що, Лізо?
   — Якщо між нами «метелики»… тоді ми повинні взнавати одне одного з нашими плюсами та мінусами.
   — «Метелики»… — Смакуючи її слова на своєму язиці, я промовив: — У тебе одні плюси, Янголе.
   Вона похитала головою.
   — Ні.
   Я насупився.
   — Я гадав Янголи не брешуть.
   Ліза засміялась, і цмокнувши мене у губи, встала і поспішила сісти за стіл.
   — Я не брешу. Це моє кредо. Можу не договорити…
   Ми розреготались, наче нам по п’ять.
   — А мені теж можна не договорити?
   — Ні, ти маєш бути, як на сповіді. — Вона насупившись, серйозно відповіла, приховуючи сміх.
   Я сів навпроти неї, та відкоркувавши пляшку, згадав, що не приніс келихи. Вставши зі стільця, я підійшов до тумбочки і дістав звідти два келихи. Наливши в них вина, я промовив:
   — За правду, якою вона б не була.
   — За правду і за розуміння.
   Келихи задзеленчали від удару один об одного. Кілька ковтків розлились теплом у грудях, і я відчув, як страх підіймається новою хвилею. Паніка – страшна, неконтрольована річ. Як би ти не хотів, вона має більшу владу аніж логіка, яка говорить тобі «що не все так страшно».
   — Смачного, Янголе.
   — Дякую. І тобі, Яне.
   — М-м-м… Лізо, це так смачно. — Я насолоджувався смачною їжею і її щирою посмішкою, яку вона мені дарувала.
   — Ми разом це приготували. — Знизивши плечима, Ліза зробила ковток вина і запитала прямісінько між очі. — Чому всі вікна закриті так щільно шторами?
   Паніка. Неймовірна… всепоглинаюча паніка захопила все моє тіло.
   — У мене є проблема. — Ледь промовив я.
   — Ти і день… це трохи не сумісно? Чи як? — Ліза наче в душу дивилась, м’яко запитуючи, дуже-дуже обережно.
   — Можна і так сказати. — Сумно хмикнув я, чи то я так засміявся. Не знаю.
   — А я і день – не розлий вода. Я багато працюю і це звичайно все відбувається вдень. — Ліза поклала шматочок ковбаски до рота і промуркотіла від задоволення. Я розтанув. В думках було лише одне – кохати її.
   Суміш почуттів, якими мене накрило – називались сум, бажання та страх втратити її. Це взагалі може контактувати? Дивно, що такі почуття змішались в одну мить.
   — Гадаєш день і ніч можуть зустрічатись? — Я не знаю, як це запитання злетіло з моїх губ, але так сталося.
   — Все можливо, якщо постаратись і зрозуміти. — Не вагаючись, відповіла Ліза.
   Я так хотів би вірити в її слова. Вона беззаперечно так думає, але не дійшло до діла,… до самої суті. Це важко. Важко сприймати людину, в якої є проблеми. Все б змінилось, як тільки моя ніч – вплине на її день.
   — Легко говорити. — Сумно знизивши плечима, я посміхнувся.
   — Але, ж якщо не спробувати не взнаєш.
   — Потім буде занадто боляче.
   — А якщо ні? Якщо ти втрачаєш можливість бути щасливим… може варто спробувати?
   — Я… якщо чесно – я боюсь.
   — Ми всі боїмося, не зважаючи на те, чи є в когось якісь особливості, чи ні. Відносини – це взагалі не просто, це робота в чотири руки. Тож…
   Я дивився на неї і дивувався. Молодість та мудрість – зійшлися в одній людині.
   — Я хотів би спробувати…
   — Тільки без «але».
   Мені закортіло поцілувати її, віднести до свого ліжка, і обійнявшись провести з нею ніч. Проте… я не можу дозволити їй залишитись в себе. Лише від одної думки про це, я відчуваю, як все всередині стискає в панічний вузол, який знову і знову не дає мені жити. Приймати рішення на користь нормального життя.
   — Лізо…
   — А можна я сьогодні залишусь в тебе? — Запитавши це, вона дивилась прямісінько мені у вічі та чекала на відповідь. Звичайно – позитивну.
   Мені наче стиснуло шию шарфом. Руки затряслись, дихання здіймало мої груди, а те, що робилося в голові – було далеко від нормального стану. Паніка.
   — Я не знаю…
   — Зрозуміло. — Вона опустила очі і тихо промовила: — Вибач, я знахабніла.
   — О, Господи. Лізо, ні вибач мені. Я просто не знаю, як впустити когось в своє життя, хоча це найбільше моє бажання.