Глава 12

   — Допомагаю іноді тітці. Принеси-подай. — Посміхнувшись, вона з вогником в очах подивилася прямісінько на мене. — А ще я вигулюю собак, до речі, сьогодні цим і займалась.
   — Лізо, я можу допомогти тобі знайти хорошу роботу. — В мене все стискалось в середині, коли я чув, що вона мусить ось так заробляти на життя.
   — Ні. Дякую, але мене все влаштовує. Я люблю своє життя і тим, чим займаюсь. Це все так весело. Кожного дня щось нове. Знаєш, чим я хочу зайнятись найближчим часом?
   — Чим? — Я готовий був почути все що завгодно.
   — Малюванням.
   — Ти вмієш малювати?
   — Не знаю. — Сміючись, Ліза запитала: — А ти хотів би спробувати?
   — Не знаю.
   — Чому? Це ж цікаво! Давай разом зі мною.
   — Ти вже записалась на урок?
   — Ще ні. Але знаю, що це по четвергам о третій годині дня.
   — Вибач. Я не зможу. — Мене, наче током прошибло і я забрав руку з Лізиної, і поклав її на кермо, сильно стискаючи.
   — Що таке, Яне? Я щось не те сказала?
   Перелякані очі Лізи змусили мене зупинити свою довбану паніку, і посміхнувшись, відповісти.
   — Лізо, діло не в тобі. Я б дуже хотів піти з тобою на малювання, але…
   — Не можеш?
   — Ні.
   — Чому?
   — Колись я все тобі розповім, але… — Я почав так сильно хапати повітря, що міг будь кого налякати, але вочевидь не Лізу. — Вибач.
   — Вдихай і видихай… і так до того часу, доки не відчуєш, що паніка пройшла. — Вона торкнулась моєї щоки і я відчув, як дихання приходить до ладу, а руки набувають тепла. Кров знову ганяє моїм тілом.
   — Звідки ти…
   — Знаю?
   — Так.
   — Панічні атаки зараз не така велика рідкість. Кожен чогось боїться, щось приховує від навколишнього середовища та цікавих очей. Я хочу, щоб ти знав, що ти можеш зі мною поділитись усім, що тебе тривожить. Будь-коли. В любий час.
   — Я не знаю, що і сказати…
   — Нічого не говори, краще зараз діяти. — Радісне плескання в долоні дало мені зрозуміти, що Ліза щось замислила.
   — Що придумала? — Посміхнувся я і геть забувся, що щойно задихався.
   — У нас є сосиски, бекон та круасани з M&M's.
   — І?
   — Ти проживаєш один?
   — Так. — Я похитав головою, не розуміючи, до чого вона хилить. Невже хоче до мене? Я знов зараз здобуду паніку, але через радість.
   — Кухня сподіваюсь є?
   — Авжеж. — Засміявшись, я прямо запитав: — Поїдемо до мене?
   — Так.
   — Ти впевнена?
   — А ти не хочеш цього?
   — Чому ж… я буду найщасливішим чоловіком, якщо ти переступиш поріг мого будинку.
   — Ти живеш в будинку?
   — Так. Ти забулась, я ж їх продаю.
   — Ні, не забулась. Просто ти живеш один і я подумала…
   — Навіщо мені одному будинок.
   — Вибач.
   — Я зі своїми «тарганами», як ти вже помітила, тож напевно мене ніхто б не витерпів. — Мій сміх, який заполонив авто, був схожим на сумне лаяння собаки.
   — Не знаю, як що до «тарганів», але сподіваюсь ти відчуваєш метеликів, так само, як і я. — Щічки Лізи почервоніли і я зачарувався її словами та обличчям. Зупинивши авто біля узбіччя, я подивився в її очі, розуміючи, що вона чекає на мої дії. І я був готовий діяти.