Глава 11

   — Що таке? — Уважна Ліза, як завжди ловить мої емоції нальоту.
   — Нічого. Ну, що? Що будемо робити?
   — Ми все скупили, тож… — Я бачив, що саме, вона не може промовити, тому поспішив на допомогу.
   — Пішли на касу.
   Ліза почервоніла, і хитнувши головою, поспішила за мною та за візком.
   Стоячи біля каси, ми слухали пілікання та просто мовчали. Я швидко розрахувався, доки Ліза складала весь провіант до пакетів.
   — Вибач.
   — За що?
   — Я розійшлась з покупками. — Зніяковіло промовила Ліза.
   Ми вийшли на вулицю. Ніч. Літо та теплий вітерець.
   — Ти смієшся?! Не вигадуй. — Я хотів їй відчинити двері авто, тому переклав пакети в одну руку, і поспішив продемонструвати, що я джентльмен.
   — Дякую. — Вона поцілувала мене у щоку, і я не стримався, щоб широко не посміхнутись.
   Закинувши пакети на заднє сидіння, я всівся за кермо, та завівши мотор, запитав:
   — Куди їдемо?
   Ліза швидко назвала адресу і я вирулив у тому напрямку в якому було потрібно.
   — Можна я тебе дещо запитаю?
   — Звичайно.
   — Коли останнього разу у тебе були стосунки?
   Я на хвильку повернув голову у її бік і, напевно, занадто голосно глитнув. Я знову подивився на дорогу.
   — Серйозні… давно. А що так помітно, що я в цьому профан? — Сумно посміхнувшись, я знову подивився на Лізу. Вона зніяковіла від мого дурнуватого запитання. — Вибач. Серйозні відносини були років п’ять тому, а так…
   — А так, то секс.
   Я очманів. Реально очманів, мені наче в чоло поцілили м’ячем.
   — Так.
   — Ти не думай, я не засуджую. Навіть права такого не маю. Сама була двічі в невдалих відносинах, тож… — Вона нахилила голову і почала потирати пальчики.
   Її хвилювання мене тривожило. Невже вона не може когось забути. Ні. Вона щойно сказала, що відносини були невдалі.
   — Про нещодавні я знаю, а ті коли були?
   — Три роки тому. До речі, мені двадцять шість.
   — А мені двадцять п’ять.
   — Я старша?! — Здивувалась вона.
   — Ти так сказала, наче тобі дев’яносто. — Засміявся я.
   — Якщо чесно, то колись саме так і почувалась.
   — Чому? — Здивувавшись, я повернув голову до неї.
   — Такі були відносини. Він хотів, що б я була не я. — Зізнавшись, Ліза сумно посміхнулась. — Але, я – повернулась!
   — Тебе не можна змінювати. Ти ідеальна, а він бовдур.
   — Я про це йому і сказала, коли йшла від нього.
   Наш сміх заполонив авто.
   — Я так розумію, ми майже приїхали?
   Ліза показала пальцем на будинок і відповіла:
   — Он той будинок.
   Проїхавши трохи далі, я зупинився, де сказала Ліза. Вийшовши з автівки, ми забрали пакети з заднього сидіння і поспішили до дверей. Ліза посміхалась мені, даруючи тепло та впевненість того, що ми робимо щось особливе.
   Перед нами відчинились двері. На порозі стояла жінка років сорока п’яти, просто одягнена, але дуже охайна. Зелені очі, чорне волосся та широка посмішка. Коли жінка побачила Лізу, - одразу схопила її в обійми і радісно крикнула:
   — Діти? Малеча? Дивіться хто прийшов!
   Звідки не візьмись, до Лізи понабігали діти різного віку. Всі обіймали її та говорили, як скучили.
   — Ми не надовго. — Попередила Ліза, обіймаючи всіх по черзі. Я нарахував сімох дітей. Мої очі напевно видавали мене, - я був шокований.
   — Проходьте. Прошу. — Пропустила до хати мати сімейства.
   Ми увійшли до невеличкого будинку. Він наче перехилився, змушуючи мене нахиляти голову, щоб пройти у двері. Старенький, побілений та дуже бідний, але такий же охайний та чистий, як всі члени родини.
   У кімнаті, в яку нас провела жінка, сидів чоловік приблизно такого ж віку. Роботяга – одним словом. Сині очі сміялись, коли він грався зі своїм сином, лоскочачи його під ребрами. Побачивши мене, він підвівся, і простягнувши руку, привітався.
   — Я Микола.
   — Ян. — Потиснувши навзаєм його руку, я промовив: — Вибачте, що без попередження.
   — Ліза завжди для нас бажана гостя і її друзі також. — Промовила жінка, посміхаючись широко та дуже по-доброму. — Я Надія.
   — Ян.
   — Сідай, прошу. — Промовила вона, вказуючи на старенький диван.
   Все довкола було дуже бідним, але не їхні серця. Цю енергію щирості, любові та добра можна було відчути за кілометри. Я добре розумів, чого ми прийшли сюди і, що саме хотіла зробити Ліза.
   — Люба, ми не можемо затриматись. Але…
   Слова Лізи перебив русявий хлопчина, схожий на свого батька.
   — Я Остап, а це мої брат, — він вказав на двох близнюків, рудоволосих з зеленими очима. — Андрій та Артем, а це – Назар. — Я подивився на білявого хлопчика, худенького та смішного. Він, наче з мультику, його величезні сині очі були веселі та сяючі. — А це мої сестри: Марина, Віра та Олена. — Дівчатка були усі русяві і дуже схожі між собою, але перша однозначно була на роки три старшою. Усім дітям було не більше десяти - дванадцяти років.
   — Усім привіт. — Посміхнувся я.
   Гул з «привітів» ошелешив цю маленьку хатку, здавалося, що стіни от-от не витримають такого гаміру.
   — Надійка, ми… тут… — Ліза не знала, як сказати, що принесла смаколики для дітей, щоб не образити, як я зрозумів.
   Я втрутився.
   — Іноді Миколай передає слухняним дітям подарунки двічі на рік. Ви були слухняними? — Запитав я дітей і ті голосно закричали «так!». — Ну, якщо так. То це все він передав вам. — Я поклав пакети на диван і ця зграйка горобенят налетіла з диким вереском та подяками.
   Ліза подивилась на мене і посміхнулась, хоча в її очах я бачив сльози. Те, що говорили її очі до мене, я ніколи не забуду. Стільки щирості та ніжності, їх би хватило огорнути цілу планету.
   — Дякуємо. — Надія підійшла і обійняла мене. Я відповів на обійми і відчув, що я зробив щось важливе та добре, все завдяки Лізі.
   — Це не мені. Все Миколай. — Пожартував я, щоб не змушувати жінку ніяковіти.
   — Хай Бог благословить вас обох. — Вона подивилась на мене і на Лізу.
   — Дякуємо. — Промовив я, через той клубок, який стискав моє горло.
   — Любі, нам дійсно пора, я дуже скоро до вас навідаюсь. — Промовила Ліза, обіймаючи Надію.
   — Дякуємо. — Простягнувши руку, господар будинку знову подякував.
   — Чекайте у гості. — Промовив я, потискаючи руку Миколі.
   Коли ми з Лізою вийшли за поріг дома, до мене з гаміром кинулась малеча, обіймаючи та дякуючи. Чесно, я не знав, як стримати сльози, але треба було і я це зробив. Посміхаючись, я сказав, щоб вони себе гарно та слухняно поводили, бо Миколай все бачить. Попрощавшись з усіма, ми сіли в авто, і рушивши з місця, помахали їм через вікна.
   Ліза стиснула мою руку, коли я виїхав на дорогу.
   — Вибач, що не попередила.
   Я повернув голову до Лізи і тихо промовив:
   — Я ж казав, ти Янгол. — Я підійняв її руку і поцілував пальчики. — Не вибачайся. Я радий, що ти мене познайомила з цією родиною і добре, що не попередила, бо я не знав би, як поводитись. Спонтанність – тільки на руку.
   — Яне, ти неймовірна людина і діти це відчули. Їх не обманеш.
   — Дякую за ці слова, Янголе. — Посміхнувшись, я запитав: — Звідки ти знаєш цю родину?
   — Якось була в одній лікарні…
   — Що з тобою було? — Перелякано запитав я і повернувся до неї.
   — Не хвилюйся, я там підпрацьовувала.
   — Що? Ти працювала у лікарні?