Не знаю чому, але мені здалося, що я її змушую. Не знав, що можна змусити купувати сукню. Проте, здавалося, що так і є.
Я вийшов з авто та зачинив дверцята. Допоміг Лізі. Тепер ми мовчки йшли по сходинках до бутика. Увійшовши до нього, до нас одразу наблизилась консультант, але я зупинив її, мовляв, що ми пройдемося та все самі роздивимося, і якщо в цьому буде потреба, покличемо її.
Я тримав руку Лізи і відчував, як вона тремтить та холодіє. Чому? Що не так?
— Яне… — Ліза подивилася на одну із суконь і замовчала.
— Тобі подобається вона?
— Яне, ти бачив цінники цих суконь? — Хмикнула вона, і похитавши головою, важко видихнула.
— Так. Бачив. Я можу собі це дозволити. — Просто відповів я.
— А я – ні.
— Але ж це подарунок від мене. — Я стиснув її пальчики в своїй долоні, а потім глянув у її прекрасні, але сумні очі.
— Добре. Щоб ти хотіла зробити?
— А можна…
— Що?
— Можна за рахунок моєї сукні, ми зробимо дещо інше… Я покажу.
Я не розумів її, але мені було байдуже куди і на що вона хоче витратити гроші. Мені кортіло провести цю ніч з нею, і що б вона не вигадала – я підтримаю.
— Звичайно.
Її очі засяяли і вона з щирою та вдячною посмішкою кинулась мені на шию.
— Дякую, Яне.
— Прошу. Які ідеї?
— Спочатку пішли, а потім я все розповім.
— Добре.
Ми вийшли з бутика і попрямували до магазину. Ліза узяла візок, і подивившись на мене, промовила:
— Бери те, що тобі до смаку. Те, що любиш ти.
— Гаразд. — Я, все так само, не розумів в чому справа, але робив, як вона хотіла. — Тоді і ти.
— Добре.
Ми йшли з візком по рядках, набиваючи його різноманітим провіантом. Коли Ліза опинилась там, де м’ясні продукти, я гадав, що вона скупить все, але вона подивилась на мене, наче запитуюючи – «можна?»
Я хитнув головою.
— Вперед. Бери все, що душа бажає.
Янгол обдарував мене посмішкою та цілунком у щічку. Мене знову залоскотало у грудях, а серце забило у шаленому ритмі. Її губи на моїй шкірі. Це Рай. Тепло її поцілунку розливалося на моїй шкірі… під моєю шкірою… на руках з’явилася «гусяча шкірка».
— Дякую, Яне. — Вона потягнулась до салямі, а потім глянувши через плече на мене, промовила: — Обіцяю, що після мого задуму, ти відчуватимеш себе неймовірно гарно.
Те, з якою радістю та впевненістю вона це говорила, я не міг не вірити її словам.
— Ти ціла загадка, Лізо.
— І дивакувата.
— Зовсім ні. Ти ще мене не знаєш. — Прошепотів я, але вона все одно почула.
— Хочу пізнати краще. — Посміхнувшись, Ліза торкнулась моєї руки і додала: — Прямо зараз і почнемо. — В її очах була радість, яка зазвичай присутня в очах дітей. Я ловив свій кайф, дивлячись у них.
— Цікаво.
— Якщо б ти міг обрати щось з цієї лавки – що б ти узяв?
— Лише одне?
— Так.
— Бекон.
— Не очікувано.
— А ти думала, я лише хамон та ікру люблю? А ще краще ікру намастити на хамон. — Засміявся я і Ліза підтримала мій сміх.
— Чесно кажучи так. Саме так і думала. — Вона хихотіла, все так само, торкаючись моєї руки. Мені здавалося, що я тану, як масло на гарячому тості. — Радію, що ти розвіяв мої припущення.
— А ти? Щоб обрала ти?
Ліза закотила на мить очі в глибоких роздумах.
— М-м-м…. Гостреньки ковбаски.
— Смачно. — Дивлячись в її очі, і стримуючи сміх, я тихо промовив: — А я гадав ти обереш хамон.
— Хотіла, але я його вже переїла. Треба щось новеньке… екстремальне. — Її хихотіння лунало між нами, лоскочачи мій слух.
Як я раніше жив без її сміху?
— Ну тоді захопи нам ковбаски та бекон, щось вигадаємо з цього.
— Розпалимо багаття посеред ресторану та будемо смажити ковбаску та бекон? — Сміючись, Ліза схопила те, про що ми говорили.
— Не так екстремально, але щось цікаве вигадаємо. Ти ж не упустиш шанс щось вигадати, правда?
— Нізащо! Особливо, коли мені дають можливість щось вигадати!
— От і добре. — Я стиснув її пальчики в своїй долоні і наші очі зустрілись. Наші погляди опустились на губи і я відчув, як моє серце застукало у скронях.
— Лізо…
— Що?
— Хочу тебе поцілувати. — Слова самі злетіли. Не знаю, як я це промовив.
— А я хочу, щоб ти мене поцілував. — Посміхнулась вона так чарівно, що бажання зросло у кілька разів. — Але не тут.
— Звичайно.
— А що б ти обрав з солодощів? — Ліза запищала, прикривши губи долонею. — Вибач! Я просто знаю, щоб ти обрав.
Я широко посміхнувся і нахилив голову.
— Ну?
— M&M's! — Знову запищала вона і подивилась у сторони. Нікого не побачивши, вона знову повторила, але вже тихіше: — M&M's.
— Звичайно! А ти? — Я намагався скопіювати її пищання, промовляючи: — Стоп! Я знаю!
Ліза хихотіла на весь магазин. Ми поводились, як підлітки, яким до усіх все одно.
— Ну? — Вона заливалась сміхом від мого кривляння.
— Круасани! — Я знову запищав, і додав тихіше: — Круасани.
Ліза зігнулась над візком, сміючись до сліз.
Мені було приємно, що цю радість, сміх та блиск в її очах викликають мої жартики. Я гадав, що забувся, як це – жартувати, але Ліза нагадала.
— Тихіше-е-е… ми зовсім розійшлись. — Вона махала рукою та продовжувала сміятись.
— Ми ж не в бібліотеці.
— Все одно. — Тихо промовила вона, і встаючи навшпиньки, поцілувала мене у щоку. — Я давно так не сміялась. Дякую.
— Я давно не жартував. Дякую. — Нахилившись, я поцілував її рожеву щічку, по якій бігла сльоза від істеричного сміху. Вона затремтіла. Я облизав губи, смакуючи її солоною сльозою. Під її поглядом, я наче опинився під теплою ковдрою з гарячим чаєм у руках.
— Яне…
— Янголе, ти неймовірна.
— Навзаєм.
Почувши її слова, я згадав про свої «глюки» і голосно глитнув. Чи покохає вона мене таким, яким я є?
#1762 в Любовні романи
#864 в Сучасний любовний роман
#166 в Молодіжна проза
Відредаговано: 22.01.2021