Переступивши поріг будинку, я тримав у руках подарунки для Лізи і весь тремтів. Зібравши себе до купи, я всівся у авто і поїхав до будинку Лізи. Я був шокований. Шок радості – і таке видається існує. Ліза стояла на ганку і чекала на мене. Моє серце вистрибувало з грудей, коли я взявся за ручку дверей. Здавалося, що все повітря світу кудись зникло і я міг отримати його, лише біля неї.
— Привіт, Яне. — Почувся теплий голосок Янгола, який мене огортав, неначе крилами.
— Привіт, Лізо. — Я підійшов до неї, тримаючи у руках троянди, які не одразу додумався віддати їй. — Вибач. Це тобі. — Я віддав їй букет, і нахилившись, торкнувся її м’яких губ. Вона відповіла і я отримав довгоочікуване полегшення.
— Дякую. Вибач, Яне… у мене телефон розбився. Я шукала інший, але… не знайшла. Хотіла взяти в подруги, але вона поїхала до батьків. Я не хотіла, щоб ти подумав… — Ми зустрілись поглядами і вона все зрозуміла. — Ти подумав… Але ж я тобі вчора не давала право на сумніви.
— Так, я це знаю, але…
— Вибач, я напосіла. Я і сама гадала… чи ти прийдеш, якщо я не відповідаю. Тож ми квити. — Вона посміхнулась і запитала: — Можна я віднесу квіти додому? Шкода їх брати з собою, не хочу щоб вони зав’яли.
— Так. Звичайно.
— Я за хвилинку буду.
Вона, ще раз посміхнулась і злетіла по сходах, як Янгол.
Я чекав дійсно не довго. Через хвилини три, мій Янгол була вже біля мене.
— Я скучив. — Правда злетіла з моїх губ сама собою.
Очі Лізи заблищали веселим та чуттєвим вогником.
— Але, я ж була недовго вдома, лише букет поставила у вазу.
— Хитруля.
— Трішки. — Вона торкнулась там, де б’ється, чи то билось моє серце. Бо здавалось, що воно зупинилось, прислухаючись до її пальців. — Я теж скучила, Яне. Цілий день думала про минулу ніч.
— Приємно це чути, Янголе. — Моє серце знову гучно забилось, я знав вона чує його під своєю рукою.
— Мені приємно говорити це. — Ліза зніяковіла. — Яне?
— Що?
— Ти поговорив…
— Так. Завдяки тобі, мої батьки почули мій голос. Я не розумів… наскільки своєю поведінкою завдаю їм болю. Я гадав, що навпаки… я…
— Все гаразд, Яне. Я рада, що ти зробив перший крок.
— Завдяки тобі.
— Я лише підштовхнула.
— Ти зробила значно більше. Ти подарувала мені спокій.
— Далі буде, ще краще. Сходинки лише почались. Крок за кроком. — Вона широко та з блиском в очах посміхнулась. — Що робитимемо?
— У мене є план. Сподіваюсь він тобі сподобається.
— Який?
— Побачиш.
Я відчинив для неї дверцята. Вона сіла, подякувала і чекала коли я сяду біля неї.
Всівся.
— Ти дуже гарний сьогодні. — З червоними щічками, неначе райські яблучка, вона додала: — Ти без кепки. — Посміхнулась Ліза, і торкнулась мого короткого волосся.
— Дякую. — Здається я сам почервонів, як сором’язлива дівчинка. Її доторк захопив мене зненацька. Струм прокотився по всьому тілі, змушуючи серце забитися у сто разів швидше. — Сьогодні не та ніч.
Я завів мотор і ми рушили до першого пункту призначення.
— Чим ти займався цілий день? — Поцікавилась Ліза, дивлячись на мене.
Сказати правду? Я думав про тебе. Фантазував про нас. Планував, як тебе закохати в себе і ледь не збожеволів, коли не зміг дозвонитись. Ну, звичайно, я цього не скажу. Скажу інакше.
— Я спав, працював над новими проектами і планував нашу ніч.
— Нашу ніч?
— Так.
— І з чого розпочнеться «наша ніч»? — Ліза широко посміхалась, та наче смакувала останніми словами.
— Перша зупинка. — Я зупинив авто навпроти бутика. Ліза повернула голову у бік і похитала головою «ні». В цю хвилину, я отримав переляк. Якій дівчині не сподобається ідея шопінгу у найкрутішому та брендовому бутику?! Вочевидь - Лізі. — Що таке?
— Чому ми приїхали сюди? — Повернувшись обличчям до мене, Ліза вдивлялась в глиб моїх очей.
— Купити тобі сукню.
— Що?
Я гадав, що зараз провалюсь через авто… крізь землю. Її очі пропалювали наскрізь. Здається я її розсердив. Тільки чим?
— Навіщо?
— Бо у нас запланована вечеря в ресторані і… коли я вбрався, зрозумів, що не попередив тебе… та й дозвонитись не міг… Тому, вирішив тобі подарувати сукню, в якій ти і підеш зі мною до ресторану. — Я майже скоромовко, затинаючись на декількох словах, виложив все, як на сповіді.
— Дякую, Яне. Проте, я не можу…
— Прошу, зроби мені приємність. Я… навіть не думав тебе чимось образити, чи щось таке. Мені хотілось тобі зробити приємне.
— Я розумію. Проте, я не можу переступити через себе…
— Ми можемо просто увійти до магазину… походити… Я…
— Добре. — Глитнувши, Ліза похитала головою у знак згоди.
— Дякую, Янголе.
——————————————————
2 Дольче і Габбана (D&G) (італ. Dolce & Gabbana) — італійська марка модного одягу та взуття, аксесуарів та парфумерії. Фірму Dolce&Gabbana було засновано 1985 року у Мілані. Засновники — обидва корінні італійці — виходець з Сицилії Доменіко Дольче та уродженець Північної Італії Стефано Габбана. 1985 року дизайнери брали участь у показі моделей Milano Collezioni, після якого стали популярні.
#1762 в Любовні романи
#864 в Сучасний любовний роман
#166 в Молодіжна проза
Відредаговано: 22.01.2021