Глава 4

   — Ти і є особлива. — Мені кортіло спробувати її губи на смак, але ще не час. Дуже сподіваюсь, що він взагалі коли-небуть настане.
   — Дякую за кофтину та комплімент. А кажеш, що новачок. — Посміхнувшись, вона перевела тему в інше русло: — Що смачненького ти обрав?
   Я широко посміхнувся і запитав:
   — Яку каву обираєш: лате, еспресо, кава з вершками та цукром, чи просто чорну каву?
   — Ого! — Потерши долоню об долоню, Ліза відповіла: — Еспресо.
   — Тримай. — Я простягнув їй стаканчик запашного напою і наші руки зустрілися. Ми поводились, як зніяковілі діти.
   — Дякую. — Ліза подивилась на стаканчики, які залишились в моїх руках. — А яку обираєш ти?
   — З вершками та цукром. — Поруч стояв невеличкий пеньок, який нагадував столик. Поставивши на нього стаканчики, я поспішив вийняти з пакету круасани, печиво, тістечка та звичайно M&M's.
   — Ого! — Ліза засміялась.
   — Є трішки. — Я посміхнувся.
   Всівшись навпроти неї, я надпив каву та замовчав, як повний ідіот. Як важко видається спілкуватись з дівчиною, яка тобі аж занадто припала до душі. Оніміння, ступор, зніяковіння – і це лише маленька часточка того, що я зараз відчував.
   Добре, що хоч вона знала, як врятувати ситуацію.
   — Чим ти займаєшся? — Ліза вкусила круасан і з захватом сповістила: — М-м-м з полуницею! Обожнюю!
   Я дивився на її посмішку, дитячу безпосередність і моя душа наповнювалась все тим самим, приємним лоскотом. Напевно – метелики.
   — Ти така…
   Вона округлила очі і запитала:
   — Не в адекваті?
   — Ти така особлива… життєрадісна. Мені це дуже подобається.
   — А навіщо сумувати? Хіба в нас так багато часу? Всі гадають, що в них є годинник, який ніколи не зупиниться, - а хіба це так? Ні. Тож – треба ловити кожну мить та радіти тому, що зараз гарного відбувається. От наприклад – ми сидимо, п’ємо смачну каву, розмовляємо і мені ще й дістався круасан з найулюбленішим смаком. — Широка посмішка та сяйво в її очах мене захоплювали в свої тенета все більше і більше.
   — Ти права, проте, не всі можуть так думати. У мене чомусь так не виходить. Розуміння того, що час йде – є, але у мене не виходить радіти кожному дню та хвилинам. Хотілося б, але…
   — Ну раз є бажання, то треба діяти в правильному напрямку. Є одна цитата… — Ліза випрямила спинку і дивлячись мені у вічі, процитувала: «Не потрібно долати відразу всі сходи. Просто зроби перший крок».
   — А якщо я намагався багато разів, але є деякі речі, які неможливо подолати, навіть якщо ти штурмуєш свою силу волі… Що робити тоді?
   — Ти робив це на самоті?
   — Спочатку ні, але потім відгородився від всіх, хто хотів мені допомогти, але я знав, що їм не вдасться. Навіщо забирати в них час на те, що навіть не рухається з місця? Це не правильно.
   — А ти їх запитував?
   — Що саме?
   — Чи вони вважали це марнуванням часу?
   — Це і так ясно. — Знизив плечима і надпивши кави, я замислився над її словами. Я нікого ні про що не питав. Я сам все вирішив. За всіх. І крапка. Та чи було це правильним? Я не знаю. А після слів Лізи і поготів.
   — І зараз тобі все ясно? Все так само прозоро чи…
   — Після твоїх слів… вже не знаю.
   — Ну у тебе є час подумати, але не довго, бо треба радіти життю. І радіти треба з тими, кого ти відгородив від себе, але бажаєш, щоб вони були з тобою.
   — Ти точно Янгол. Занадто мудра і бачиш мене наскрізь.
   — Знаю, що тобі важко було приймати допомогу, хоча і не знаю, що в тебе сталось, але твоїм близьким теж не легко. І не через те, що вони дарували свій час і щось не виходило, а через те, що ти відгородився від них.
   — Я над цим так не думав.
   — Ти можеш зробити перший крок.
   — Який же?
   — Зателефонувати батькам.
   — Як ти взнала, що це батьків я від себе відгородив?
   — Ну якщо на особистому – в тебе…
   — Ніяк. — Засміявся я.
   — Ну не сказала б… — Вона зашарілась від власних слів, даючи мені зрозуміти, що я сподобався їй. Мені хотілося кричати від радощів і водночас мовчати, щоб не наполохати цю особливу мить.  — Е-е-е… я маю на увазі, що ти дуже милий… уважний…
   — Дякую, Янголе.
   — Зателефонуєш?
   — Тобі?
   Сміх Лізи заполонив простір між нами.
   — І мені можна, але я про твоїх батьків.
   — Обіцяю. — Я провів по підборіддю долонею, не знаючи, як запитати: — То що можна я тобі зателефоную?
   — Так. — Ліза посміхнулась, і діставши з кишені мобільний, продиктувала мені свій номер, який я вбив у контакти зі швидкістю світла. — Але…
   — Що? — Я перелякався, почувши її «але».
   — Перед тим, як набрати мій номер, - знай, я хочу почути в розмові, що ти поговорив з батьками. Добре?
   — Даю слово. — Я видихнув і надпив кави. — А ти з батьками спілкуєшся?
   — Звичайно! У мене чудова родина. Я тебе обов’язково з ними познайомлю. — Я сумно посміхнувся і її погляд цього не оминув. Ліза примружилась. — Що таке? Не хочеш…
   — Ні. Ні. Ну, що ти. Я дуже хочу, але…
   — Розумію. Спочатку тобі треба зі своїми батьками налагодити стосунки, а потім і з моїми познайомишся.
   Вона розуміє мене, як ніхто інший. Як це в неї виходить? Її погляд, її слова та голос – це моя гавань… на душі такий спокій.
   — Обов’язково. Як ти казала, крок за кроком.
   — Саме так! А тепер візьми круасан, мені так цікаво, що тобі попадеться! — Вона закусила губу, чекаючи на мої дії. Я не міг і не хотів розчарувати її, ця чарівна усмішка та грайливість – вимагали від мене прийняти участь у її нехитрій грі. Я дістав з пакета круасан, відкусив шматочок і промовив:
   — З полуницею!
   — А-а-а! Супер! — Вона так широко та радісно посміхалась, що і я не міг втриматись. Треба за цю чудову ніч подарувати їй щось гарне та помпезне.
   — Смачно.
   — Дуже-е-е.
   Я знову посміхнувся її милому голосу і словам «дуже-е-е» - мило.
   — Дякую, що подарувала мені цю ніч.
   — Вона ще не завершилась, але і тобі дуже-е-е дякую, Яне. — Вона відкусила круасан і запитала: — Ну, то як… де ти працюєш?
   — Я купую будинки, акції, фірми, а потім, надаючи їм товарного та ще кращого вигляду, – продаю за великі гроші.
   — Цікаво.
   Її реакція мене здивувала. В гарному сенсі цього слова. Коли люди взнавали, як я заробляю – вони неодмінно хотіли зі мною зблизитись. Хоча… я інакше теж не заводив дружби, - лише купував її. Так було легше. Я нічого нікому не пояснюю, їм немає діла чим я живу – вони просто раді мене бачити, бо у мене повні кишені «зелених».
   От так я жив і живу.
   — А ти?
   — Я займаюсь… чим я тільки не займаюсь. — Засміявшись, вона додала: — Сподіваюсь, що я зможу тобі показати свої роботи.
   — Роботи? — У мене реально щелепа відпала. — Ти працюєш одразу на кількох роботах?
   — Мені це подобається. — Знизивши плечима, Ліза поклала останній шматочок круасана до рота.
   — Ти орендуєш житло, чи як?
   — Чи як. — Посміхнувшись, вона поставила стаканчик і просунула руки в рукави моєї кофтини. Це наче обійняти її. Ось, що я відчув.
   — Ти…
   — Так, я жила разом з ним. — Вона обійняла себе і додала: — Зараз я проживаю в подруги, але скоро почну знімати житло.
   — Я можу тобі з цим допомогти.
   — Ні! Дякую, але ні. Я сама все владнаю. — Наполохалась вона. Вираз Лізиного обличчя видав її занепокоєння.
   — Це буде дружня допомога. — Намагався пояснити я, але вона хитала головою, кажучи таким «ні».
   — Дякую, але ні. — Мені здалося, що Ліза наче начепила на себе гарний настрій, відгороджуючись від чогось. Я її розумію.
   — Добре. Не наполягатиму, але знай, я завжди можу допомогти.
   — Дякую, Яне. Я ціную це.
   Після цієї розмови, ми перейшли на більш легку тему – дитинство. Виявляється можна згадати навіть те, про що здавалося давно забувся. Слово за слово, спогад за спогадом і з цього всього утворювався безперервний потік історій з нашого дитинства.
   Ми не помічали, як йде час. Добравшись до пачечки M&M's, ми вгадували, який кому колір попадеться та сміялись з безглуздих жартів. Мені було так добре, що я і не помітив, як ніч, майже, добігала кінця.
   Я знав який приблизно зараз час, добре орієнтуючись, що стосується ночі. Це мій час і я навчився насолоджуватися кожною хвилиною. Гадав, що насолоджувався, до цієї ночі.
   — Лізо…
   — Що? — Посміхнувшись, вона позіхнула.
   — Вже приблизно четверта, у мене сьогодні є робота… Вибач… але… — Я затинався, наче я стояв голяка на сцені і при цьому мав співати.
   — О, я розумію. Вибач, я теревеню безупинну. — Вона різко підвелась, і позбиравши наші пусті пакунки та стаканчики, викинула у сусідню урну.
   Я посміхнувся її діям.
   — Лізо, якщо б не робота… я хотів би сидіти з тобою ось так… розмовляти з тобою і розмовляти, але…
   — Все гаразд. Не вибачайся.
   — І ти не вибачайся за те, що своїми розмовами прикрасила цю ніч. — Я подав їй руку, і ми посміхаючись одне до одного, вийшли на набережну.
   Дійшовши до авто, я відчинив дверцята і допоміг Лізі сісти.
   — Дякую.
   — Завжди до ваших послух.
   Ліза захихотіла.
   Я обійшов авто, і всівшись за кермо, завів мотор. У мене вийшло запам’ятати її адресу, тож запитувати вдруге не було необхідності. Вируливши «мерс» на ще сонну дорогу, я повернувся запитати в Лізи, коли ми зустрінемось знову, але вона мило скрутившись калачиком, дрімала. Янгол.