Глава 3

   Майже на виході з магазину я побачив квіти. Не втримався і купив величезний букет білих троянд. Вони нагадували мені її – Янгола.
   Коли я вийшов на вулицю, перше, що я побачив це шок в очах моєї супутниці. Вона гадала напевне, що у мене не всі вдома. Вона гадала, а я це знав.
   — Ти пограбував магазин? — Запитала вона, як тільки я відчинив дверцята авто.
   — Так. Тож мусимо тікати. — Засміявся я. — Це тобі. — Простягнувши букет, я всівся на сидіння і подивився у її неймовірно прекрасні очі.
   — Дякую. Але не варто було.
   — Хочеш червоні?
   — Ні. Ні. Просто…
   — Мені закортіло зробити тобі приємно.
   — Мені приємно. Дуже. Я вже і не пам’ятаю, коли востаннє мені дарували квіти. Просто… ми щойно познайомились…
   — Я гадав, що саме так і дарують букети. Перші зустрічі і все таке. Це зараз, якась дивина довкола, - проведемо кілька місяців разом і я тобі, можливо, подарую букет на якесь свято. Ось це здається мені дивним.
   — Ти романтик.
   — Не знаю. Мабуть. Це треба дізнатись. Допоможеш? — Я геть знахабнів. Слова самі вискакували з мене.
   — Можливо. Побачимо. — Вона нахилилась до квітів, і заплющивши на мить очі, вдихнула їхній аромат. Потім, подивившись на мене, посміхнулась і промовила: — Дякую. Мені дуже приємно.
   — Мені теж приємно.
   Вона посміхнулась і запитала:
   — Чому саме білі?
   Я зам’явся. Зачинивши дверцята та завівши мотор, я відповів:
   — Бо ти мені нагадуєш Янгола. Тому і білий колір троянд.
   — Янгола, який двічі наштовхнувся на тебе, а потім ще й додав тобі проблем з… з…
   — Не бачу ніяких проблем. Я бачу лише прекрасну дівчину, з якою мені пощастило познайомитись. Дуже сподіваюсь, що на останок нашого… е-е-е…
   — Побачення?
   — Це вирішувати тобі. Але я б хотів вірити, що це побачення.
   Ліза зніяковіло посміхнувшись, повернулась до вікна і тихо прошепотіла:
   — І я.
   Те, що я відчув цієї миті називалось ейфорією. Мене переповнювали емоції і я не знав, як їх контролювати. Я так давно відгородився від таких почуттів, що не знав, як їх хоч трішки заспокоїти, щоб не налякати дівчину. Серце стукало об ребра, адреналін підскочив, наче я пригаю з парашутом, а слова просто застрягли в горлі.
   — З ким ти була в клубі?
   — З подругами, які пішли у відрив і «трішечки» забулись про мене.
   — А він?
   — Він випадково опинився там, де я.
   — Ви довго були разом?
   — Довше ніж він на це заслуговував. — Вона похитала головою та сумно посміхнулась. — Майже рік.
   — Ого! — Я повернувся до неї, і стиснувши кермо, запитав, боячись почути «так». — Він тебе не кривдив? Я маю на увазі… просто… він стискав твою руку і я подумав…
   — Ні. Він мене не бив. Проте, можна завдавати болю інакше. — Ліза прочистила горло, приховуючи клубок, і вдавано весело запитала: — Куди ти мене везеш?
   — Побачиш. Тобі сподобається це місце. — Я посміхнувся їй навзаєм, щоб якось перейти на іншу хвилю. Хвилю позитиву і нас.
   — А ти в клубах частий гість?
   — Якщо чесно, то так. Особливо в цьому. — Поглянувши на неї, я побачив тінь розчарування. Мені стало дуже неприємно. — Ти не думай, нічого такого.
   — Яке я маю право на це. У кожного своє життя, свої уподобання та відпочинок. Я у власному житті не могла розібратись, редагувати чуже – точно не збираюсь. Хоча… люблю таке робити. — Засміялась Ліза і запитала, коли я зупинив авто. — Ми приїхали?
   — Так. — Забравши з рук Лізи букет, я поклав його на заднє сидіння, а натомість дістав пакунки зі смаколиками.
   Я намагався бути галантним, подаючи Лізі руку, коли вона виходила з автівки. Не знаю наскільки в мене виходило, але я намагався.
   Її пальчики покоїлись в моїй руці і вона не намагалась їх забрати. Сказати, що мене переповнювали емоції, це нічого не сказати. Я ніколи ще так не почувався. Не впізнаю сам себе. Звичайно в моєму житті були жінки, проте я точно знав, що після ночі проведеної разом, нас більше нічого пов’язувати не буде. А зараз… це інше. Я хочу продовження цієї прекрасної ночі, але як це зробити – поки що не знав.
   Ми йшли по набережній, ліхтарі освітлювали наш шлях, доки ми не дійшли до мого заповітного місця під вербами. Тут була, наче, своєрідна схованка, про яку ніхто не знав, - крім мене. Тепер про неї знає, ще одна людина і це було приємно. Наче самотність кудись зникає. Порожнечу заповнює потрібна людина. Знаю, я нафантазував далі, ніж це можна робити, але все моє нутро благало цього. Благало заходити далеко у майбутнє. Нормальне майбутнє.
   — Вау! Як тут гарно. — Ліза посміхнулась тепло та щиро.
   — Я радий, що тобі тут подобається.
   — Ти мене дивуєш.
   — Чим? — Допомагаючи їй сісти на невеличкий пеньок під вербою, запитав я.
   — Такий контраст – клуб та це романтичне місце. Ти часто водиш сюди дівчат?
   — Як ти пам’ятаєш, я новачок в цій справі. Тут окрім мене і моїх роздумів нікого не було.
   — Мені приємно, що ти вирішив привести мене сюди. Почуваюсь особливою. Наче мене посвятили в найбільшу таємницю. — Вона потерла плечі і я зрозумів поки що джентльмен з мене не дуже.
   Знявши з себе каптур, та узявшись за блискавку, я звільнився від кофтини та накрив нею її тендітні плечі. Наші очі зустрілись і я знову забувся, як це дихати. Вона дивилася прямісінько в мою душу і намагалася її залікувати, наче знала, що я давно хворію на самотність.