«Страх не перешкоджає смерті,
він перешкоджає життю».
Ві Кіланд
«О, мій бос!».
Глава 1.
Ян.
Переступивши поріг, я надягнув каптур і неквапливими кроками пішов до своєї автівки. Нічний, літній вітерець приємно залоскотав обличчя і я відчув ту саму свободу, на яку чекав цілий день. Хоча… якщо чесно сказати, я пів дня спав, щоб з новими силами знову пірнути у нічне життя.
Піднявши голову до темного неба, прикрашеними зірками та місяцем, я вдихнув на повні груди. Краса, яка буває лише вночі. Все найпрекрасніше – безкоштовне в цьому світі, так само, як це зіркове небо.
Я засміявся сам до себе. Звідки це взялося? Романтика… Філософія…
Відкривши дверцята свого відполірованого мерса, я всівся за кермо та завів мотор. Мій шлях був спрямований у клуб, в якому я, як вдома. Тож вируливши авто на дорогу, я їхав туди, де мені раді. А кому не раді, якщо в них є гроші?
Сьогодні я мав що відсвяткувати, вклавши гарну угоду, і отримавши, як завжди достойну фінансову нагороду. Але перед тим, як опинитись за місцем призначення, мені треба було заправити бак. Звернувши у бік, я зупинився на заправці. Вийшовши з автівки, я поспішив до магазину купити, як завжди цукерки M&M's1 - обожнюю їх. Доки я стояв на касі та чекав розрахунку, на мене косились дві робітниці, гадаючи, що я можу «свиснути» безцінний товар під назвою M&M's. Я б теж так думав, якщо б хтось зайшов вночі до магазину в кепці, а зверху ще каптур, - одним словом дивакуватий тип. От вони і не припиняли на мене споглядати, стоячи неподалік каси. Розрахувавшись нарешті, я вийшов з магазину, дав хлопцю чайові, та всівшись у мерс, відкрив пачку з цукерками та висипав їх в жменю. Завівши мотор, я знову спрямував свій шлях до клубу. Порожня дорога неабияк піднімала мені настрій і я дуже швидко дістався заповітного місця.
Припаркувавши мерседес неподалік клубу з неоновою вивіскою «Відрив», я вийшов з автівки. Привітавшись з Олегом, - кремезним охоронцем на прізвисько «Геркулес», я поспішив в середину клубу.
Спускаючись сходами, мої вуха заполонила гучна музика, яка віддавала всю свою енергію, заманюючи на майданчик відриватись по-повній. Проштовхнутись буде явно важко. Довкола повно тіл, які рухаються у такт… або під свою здавалося вигадану музику. Тут ні в кого немає проблем. Тут всі насолоджуються життям та відриваються на повну. Я теж хотів загубитись у гучній музиці до того, як зійде сонце. Все, як завжди.
Я просунувся між танцюючими тілами, які геть не зважали на мене і врешті решт дійшов до бару.
— Привіт, Ден. — Майже прокричав я, до бармена.
— Привіт. — Бармен повернувся до мене спиною, а через кілька секунд біля мене вже стола склянка з ромом, розведеним колою та льодом. Ден мене знав, як облупленого.
— Дякую, друже.
— Бачу ти задоволений. Щось святкуєш? — Ден закинув на плече рушник, яким щойно витер склянку, і піднявши руку до нового клієнта, перепросив у мене і поспішив заповнити келих молодої дівчини, яка явно прийшла «полювати».
Доки мій друг-бармен був зайнятий, я підняв свою склянку і зробив один великий ковток. Все всередині запалало, зігріваючи кожну клітинку тіла та розливаючись венами.
Я майже пролив на себе напій, коли мене позаду хтось штовхнув.
— Ей! А обережніше не можна?
— Вибачте. Прошу пробачення.
Милий голос пролунав позаду мене. Здавалося, що дівчині з такою окрасою в голосі – тут взагалі не місце. Мені закортіло обернутись і подивитись на неї, але вона поспішила зникнути. Єдине, що я побачив - руде волосся та зелену блузку. Шкода. Цікаво було б подивитись, що за Янгол потрапив у такий заклад.
— Так, що там Яне? Що святкуєш? — Мою увагу знову привернув бармен.
— Сьогодні уклав гарну угоду. Тож… — Я підняв склянку до гори і знову глитнув обпікаючої рідини.
— Вітаю!
— Дякую. — Я оглядівся і запитав у Дена: — А де…
— Твоїх друзів сьогодні нема. — Знизив плечима Ден.
— Тоді доведеться святкувати самому. — Широко посміхнувшись, я похитав келихом.
Як тільки я підніс до губ склянку, як об мене знову хтось вдарився. Рідина захлюпотіла, проте, все ж таки залишилась там, де їй і місце.
Повернувши голову у бік, я побачив руді прядки і почув той самий голос Янгола.
— Вибачте. Я не хотіла.
Чи я онімів, чи час зупинився – в цей момент я нічого не розумів, окрім того, що такої краси я ще ніколи не бачив. Величезні бурштиново-зелені очі, які прикрашають довгі та густі вії, ідеальні брови, трішки піднятий носик та вуста, які будуть снитись у вісні – ось, що я бачив перед собою. Краса, яка врятує світ.
— Е-е-е… — Це єдине, що я промимрив. Прочистивши голос, я все ж таки, сказав: — Нічого. Все нормально.
Вона широко посміхнулась, дивлячись прямісінько мені у вічі. Я сто років вже не посміхався так щиро. Хоча моя посмішка зараз нагадувала чувака під кайфом. І зараз у мене був свій «кайф» - вона. Рудоволоса красуня, яка вислизає, як гарний сон.
Куди це вона? Хто її тягне за руку?
Вона ще раз посміхнулась мені і зникла в натовпі. Я залишався стояти на місці, немов вкопаний. Хоча насправді, мені хотілося знайти її і знову подивитись в неймовірні очі та отримати найщирішу посмішку.
— Яне? Яне?
Я обернувся на голос Дена і той вказав на вхід. У бар зайшли мої друзі Всеволод та Кирил. Побачивши мене, вони швидко спустились і вже стояли біля мене.
— Привіт, друже. — Кирил поплескав мене по плечі.
— Привіт.
— Як ти, Яне? — Кулак об кулак привітались ми з Всеволодом.
— Все чудово! Сьогодні є що святкувати! Я продав той особняк в Лондоні, про який я вам говорив. — Я підняв склянку до гори і вказав бармену на друзів.
— Буде зроблено. — Ден взяв дві склянки та наповнив їх тією ж самою рідиною, що і у мене.
Всеволод та Кирил взяли до рук склянки, та підняли їх до верху, вітаючи мене з новою перемогою.
Доки хлопці видивлялись з ким це потанцювати, та заманити в свої тенета, я не припиняв блукати очима по клубу в пошуках рудоволосої красуні з посмішкою Янгола. Але все було марно. Вона зникла, залишивши в моїй душі щось приємне… можливо – надію.
— Яне? Що з тобою? — Запитав Всеволод.
— А?
— Ти когось шукаєш? — Поцікавився друг.
— Ні. — Я прокашлявся, і повернувшись до бармена, зробив те, що роблю тоді, коли щось святкую. Ляснувши пальцями, я подивився на всіх хто сидів за баром. Ден добре знав, що це значить і зі швидкістю світла почав виконувати мою забаганку.
— Народ, вам сьогодні пощастило! — Звернувся бармен до усіх присутніх, які були поблизу і могли розчути його слова. — Ось цей хлопець у каптурі пригощає всіх!
Задоволений галас та свист пройшовся над головами у повітрі. Ось, що роблять гроші – дозволяють завести друзів. Дозволяють забутись про проблеми. Хоча… Ні. Не забувся.
Всеволод знайшов «здобич» і поспішив злитись з нею у дикому танці. Кирил, тим часом, лише намагався спіймати «рибку» на гачок.
Що робив я? Шукав її. Не знаю навіщо, але шукав. Що б я їй сказав? Не знаю. Проте, мені це було потрібно – і це єдине, що я знав.
Довкола мене гриміла музика, яку мені хотілося зупинити і голосно гукнути тій, яка своєю посмішкою не дає мені спокою цілий вечір. Я декілька разів за годину обійшов заклад, але нічого. Її ніде не було. Напевно, рудоволоска вже давно пішла. Я вперше так почувався. Дивно та… якось безпорадно… розгублено. Мені треба було вийти на свіже повітря. У ніч. Там, де мені добре.
Підізвавши бармена, я оплатив гуляння моїх друзів та поспішив на вихід. Я мав святкувати і забувати про все на світі, але все пішло в іншому напрямку після того, як я побачив її.
Вийшовши на вулицю, я потиснув руку «Геркулесу» і поспішив до свого авто, але саме в цей момент, я почув той самий голос Янгола, який був дуже не задоволений.
— Я ж сказала, я нікуди з тобою не піду. Все скінчено. Іди до неї.
Я розвернувся і побачив її біля якогось «вилупка». Не розумію, чому мене так це зачепило, але я готовий був натовкти йому пику, щоб він відійшов від неї і не хапав за руку, як він це зараз робить.
— Все нормально? — Запитав я, підходячи на кілька кроків ближче.
Янгол та цей «вилупок» повернули голови на мене.
О, Господи! Її очі дивились у глиб мого серця.
— Іди куди йшов. — Розсерджено буркнув до мене той, кому я точно поцілю в око за хвилину.
Я побачив, як він стискає її руку і вона кривиться від болю. В цей момент, я не знав, як тримати себе в руках і не хотів це знати. Ще кілька кроків і я біля нього… біля неї… І я бачу, що він підіймає руку, щоб вдарити мене, але не встиг.
Мої кісточки на пальцях почервоніли. «Вилупок» - валяється на землі. Янгол стоїть і тремтить від того, що налякана та шокована.
— Підведешся, ще раз отримаєш. — Закипів я, коли побачив, як він спирається на руки.
— Я тобі зараз покажу. — Почувся не дуже тверезий голос «вилупка».
Я не звертав на цього бовдура уваги, мені було не до нього.
— Як ти? Все добре? — Я звернувся до неї, дивлячись у її очі, сповнені сліз. Вона тремтіла, як осиновий лист і мені кортіло лише одне – обійняти її і захистити від світу.
Вона похитала головою і тихо промовила:
— Все добре. Вам не треба було цього робити. — Вона подивилась на свого недолугого «кавалера», а потім знову перевела свій погляд на мене. — У вас тепер можуть бути проблеми.
— Не хвилюйся. Все добре. — Я так хотів її торкнутись, але зупинив свій порив. — Ти тут сама?
— Не зовсім… хоча… Так, сама. — Її голос тремтів, як і все тіло.
— Де ти живеш?
— Я?...
Я посміхнувся до неї і похитав головою.
— Так, ти.
— В іншому кінці міста. Взагалі не знаю, як мене сюди занесло. — Ледь стримуючи себе, щоб не розплакатись остаточно, вона обійняла себе руками за плечі. — Я зараз викличу таксі і поїду звідси геть.
— Я тебе відвезу.
— Ні, дякую.
— Не бійся. Я не псих.
— От, так психи і говорять. — Засміялась вона.
О, Господи! Цей сміх, наче залоскотав моє серце. Це нереально.
— Ти можеш запитати будь кого в клубі, що я нормальний… ну майже… — Глитнувши я, видавив із себе посмішку.
Вона дивно на мене подивилась, наче розгадувала ребус, чи складала пазл. По моїй шкірі, наче пройшов її погляд, який шукав доказів, що я нормальний, але я не такий.
— Я зараз до тебе доберусь. — Пролунало не тверезе залякування «вилупка».
— Добре. — Голос Янгола залоскотав мої вуха. Вона говорила до мене і я реально очманів.
— Ти дозволяєш себе підвезти?
— Ви ж самі запропонували… Чи вже…
Я її перебив, боячись, що ситуація може повернути в інший бік.
— Прошу. — Я подав їй руку, щоб вона переступила через ноги недолугого залицяльника. Її ніжні, але дуже холодні пальчики опинились в моїй руці і я забувся, як дихати. — Моє авто стоїть ось там. — Я вказав у бік, і не відпускаючи її руки, закрокував з нею до автівки.
— Я наробила вам проблем. Пробачте. — Промовила вона, коли я відчиняв перед нею дверцята.
— Ти тут ні до чого, це все твій…
— Колишній. — Вирвалось у неї, і вона глитнувши, зашарілась.
Хоча на вулиці і була глибока ніч, але найближчі ліхтарі дарували мені можливість бачити її прекрасне обличчя. Ці очі – можуть звести з розуму будь кого, хто відноситься до чоловічої статі. Я зачаровано дивився на неї, а вона не розуміла, що відбувається.
— Це добре.
— Що, добре?
— Що він колишній. Нема чого такій дівчині водитися з такими бовдурами, як цей екземпляр.
Вона засміялась.
— Мене звати Ліза.
Я широко посміхнувся.
— Дуже приємно, Лізо. — Я смакував її ім’я, мій язик увімкнув всі рецептори. — Мене звати, Ян.
— І мені дуже приємно, Яне. — Вона всілась у авто, і я зачинивши дверцята, поспішив на місце водія.
Всівшись, я запитав адресу і, як тільки її взнав, завів мотор. Зрушивши з місця, ми поїхали у ніч, яка точно подарує нам щось нове. Мені це точно.
————————————
1M&M's — популярні шоколадні цукерки, що випускаються компанією Mars LLC. Вони вперше з'явилися в США в 1941 році і зараз продаються більш ніж в 100 країнах. Назва M&M's розшифровується як Mars & Murrie's (Марс і М'юррі'с) — це прізвища двох засновників компанії. Цукерки являють собою різнобарвне драже, на кожному з яких надрукована літера «M», як показник унікальності даної торгової марки. Існують різні смаки і наповнювачі цукерок M&M's. Коричневих драже більше, ніж інших.
#2091 в Любовні романи
#1028 в Сучасний любовний роман
#194 в Молодіжна проза
Відредаговано: 22.01.2021