29. Нова епоха для кожного.

-Тепер буде простіше, - сказав цар Гайр Перший. Вони із царицею тільки-но повернулися до кабінету після наради із міністрами, яка проходила з самого ранку, - щоб можна було відразу оголосити про ухвалені рішення, - у тронній залі.

-Що ти маєш на увазі?

-В нас тепер є уряд, й усі місця у ньому зайняті. Тепер ми можемо наказувати, а робити усе потрібне будуть вони.

-Можливо. – Таяль скептично похитала головою. – А скільки вони будуть красти…

-Хіба так не було завжди? Хіба вони не заради цього погоджуються? – Гайр знизав плечима. – Ти маєш краще знати, бо ж це ти виросла у палаці, а не я…

-Тому я й кажу. – Вона відчувала втому, та опустилася на стілець поряд із кріслом чоловіка, у кабінеті, звісно, це було звичайне, хоча й різьблене, крісло, а не трон. – А ще… Ми тільки розпочали… І вже впровадили такі зміни! Чи не зарано? Наша влада ще не така міцна…

-Навпаки, - переконано відповів цар. – Зараз, коли ми лише опинилися тут, народ чекає змін, він готовий до них. Купці, воїни, ремісники, робітники те селяни, - усі розуміють, що новий цар буде змінювати багато чого. Навіть, якщо комусь ці зміни не сподобаються. А, якщо залишити усе, як є, а потім щось міняти, - от тоді будуть невдоволені. Ми маємо якнайбільше зробити саме зараз. До того ж, я для них – чужоземець. Та не відчуваю вини, як твої предки, за те, що люди залишили свої домівки під час війни з Твейським царством. Тому оголосити, що за сто днів ми припиняємо платити нащадкам тих біженців, - добре, та вони ще будуть вдячні, що ми даємо час знайти справу, яка б годувала їх. Одночасно висилаємо работорговців з Аалу, запроваджуємо заборону на рік продавати у рабство за борги, щоб люди могли не боятися цього. Обмежуємо лихварів. Та знижуємо податки, щоб людям стало вигідно торгувати та працювати, і можемо це зробити саме завдяки тому, що не будемо платити біженцям. Це буде зовсім інша країна, ніж та, до кої ми припливли. Вже за рік, а можливо, й швидше.

-Але ж невдоволені…

-Невдоволені будуть. Ті самі, кому досі платили гроші нізащо, й вони не працювали. Але тепер усі інші … будуть пояснювати їм, що так більше не має бути. Та, гадаю, вони самі розуміють, що так вічно не може бути. Я не чекаю, що вони створять для нас небезпеку. До того ж, ти сама розповідала мені, до чого це призвело…

-Так. Але одна справа – розповідати…

-А інша – ухвалювати рішення. – Цар кивнув, бо добре розумів дружину. – Та усвідомлювати, що саме через тебе щось вже ніколи не буде так, як раніше. Це те ж саме, що відібрати життя, але … ти ж це зробила, коли було потрібно, чи не так?

-Ще й із задоволенням, - зізналася Таяль. – Але хіба Улос не заслуговував на це?

-Звісно ж, заслуговував. Якщо він наказав вбити спочатку дітей суперника, а потім власних… Але я не про це. Такі зміни, навіть незворотні, - це те, що потрібно робити. Швидко, саме тоді, коли настає час. А головне у тому, що не можна бути добрим для усіх. Навіть, якщо ти цар. Нам дісталася країна, у якій половина людей не працює, а ті, хто працює, починають втрачати сили та не розуміти, навіщо їм це робити, якщо в них відбирають майже усе зароблене та просто так віддають тим, хто працювати не хоче. Правитель не може робити так, щоб його любили і ті, й інші. Він має зробити ставку на когось одного. Ставка на ледарів призвела до зубожіння, та, врешті решт, до того, що Енор Охас захопив країну за допомогою Улоса. Але вони, навіть, коли хотіли лише пограбувати країну та захопити якнайбільше людей, щоб продати у рабство, не стали міняти цю ставку. Завдяки чому ми й змогли опинитися тут. Чи розумно буде повторювати їхні помилки?

-Так, ти маєш рацію. Але…

-Ухвалювати рішення – це важко, - кивнув Гайр. – Мені, можливо, трохи легше, бо я вже давно став командиром. Але… Хіба ти не розуміла, що доведеться робити це, якщо ми переможемо, коли погодилася брати участь..?

-Так, звісно, - визнала Таяль.

-Ухвалювати рішення та відповідати за наслідки… Коли для себе – це ціна волі. Коли для інших, навіть для цілої країни, - це ціна влади. Знов-таки, ти, що виросла у палаці, маєш розуміти це. Але ж ти не хотіла залишатися рабинею, правда?

Й вона знову була змушена визнати, що чоловік має рацію. Та що він має бути хорошим царем, можливо, сама доля призначила його для цієї ролі, а тоді пощастило не лише їй, але й її країні.

-Та який же демон у нього вселився?!

Ватажок Латір тільки-но прочитав листа від Гайра Даурса. Акселій Мар, що приїхав цього разу до його дому, дивувався тому, наскільки розлючений тесть: у такому стані він досвідченого воїна, здавалося, ще не бачив.

-Демон? Гадаю, ні. Він побачив шанс, що буває раз у житті. Для себе та для коханої жінки. Так буває. Як ти гадаєш, чому я вирішив прийти сюди? Бо зрозумів, що тут буде краще, ніж там, звідки прийшов. Та виявився правий. От, навіть мати це визнала, - з іронією закінчив він.

-Можливо. Але це все одно ганьба для лицаря. Не просто не виконати завдання, а використати людей та зброю зовсім для іншого, для власної мети… Це зрада! – ватажок аж ревів, зараз він був схожий на ведмедя, що став дибки.

-Гадаю, він так не думав про це.

-А я навіть не зможу його покарати! Бо повертатися він, звісно, не збирається. – Обом було зрозуміло, що для Гайра Даурса це шлях в один кінець. А от щодо покарання Акселій мав іншу точку зору.