27. Важливі звістки.

Ватажок Латір не спав усю ніч. Як, втім, і капітан, і обидва стернових, - той, що виходив у море, та той, що змінив його уночі, - ті, хто дивиться вперед, та механіки. Ватажок зрозумів, що для керування таким кораблем потрібно напрочуд мало людей, у порівнянні не лише із галерою, а й зі звичайним вітрильником, чи вітрильно-паровим судном. А тих, хто мав обслуговувати у плаванні пана та його гостей, цього разу у море не взяли. Вояки ж, що належали до клану ватажка Латіра, могли трохи поспати, - по черзі, - хоча у разі необхідності їх могли підняти будь-якої миті.

А ще Латіра здивувало, що капітан, замість прямувати просто до Лойлі, наказував стерновому час від часу змінювати курс.

-Хіба не простіше йти прямо? – поцікавився ватажок. Капітан кинув погляд крізь скло, - небо стало світлішати, скоро можна буде вимкнути великий ліхтар, - та пояснив:

-Простіше, звісно. Але тоді ми зможемо обігнати галеру, та навіть не помітити, якщо вона буде збоку, у кількох тисячах кроків, якщо міряти, як на суходолі. Зараз, коли розвидніться, ця відстань збільшиться, але все одно, - море велике… А коли ми йдемо таким зигзагом, то оглядаємо більш широку смугу. Практично усю, де може прокладати курс той, хто намагається прямим шляхом потрапити до Лойлі.

-Так ми його не пропустимо? – Латіру стало зрозуміло, що капітан не просто досвідчений, не просто той, хто намагається виконати наказ пана, - він є людиною, що думає, та робить те, що належить, творчо. Таких людей небагато. Раніше він не замислювався над цим, але пан Акселій навчив старого воїна звертати увагу на це. Та Сіллі теж.

-Навряд чи. – Капітан тонко посміхнувся. – Мені теж не хочеться провести у морі багато днів заради цього завдання. А тим більше – упустити нашу здобич. Після того, що він зробив…

-Не треба мені про  це розповідати! – пробурчав Латір, який добре розумів, що не втратив доньку просто дивом. Хоча диво це мало ім’я.

-Так от, ми маємо діяти так, щоб зробити це якнайкраще та якнайскоріше. А наша швидкість дозволяє нам робити так. Навіть на звичайному пароплаві її б не вистачило. Нам довелося б іти прямо.

-Що ж, подякуємо панові за винахід, - посміхнувся ватажок.

Їм вдалося навіть поснідати, - на кораблі, звісно, була своя кухня, незрівнянно краще облаштована, ніж на галерах та вітрильниках.

Якраз, коли ватажок казав про те, що, мабуть, з такою швидкістю вони вже ближче до Лойлі, ніж до Аалу, один з матросів крикнув, що бачить щось праворуч. Капітан миттєво наказав змінити курс. І скоро замість темної цятки на горизонті вони побачили знайомий силует галери, - силует, який ще два роки тому був звичний кожному моряку, але за цей час, та завдяки тому ж таки Акселію Мару, вони майже зникли з навколишніх морів, і тепер те, що вони бачили його тут, означало, що мету цієї подорожі досягнуто. Майже.

Сат, який став тепер довіреною особою пана, - принаймні, щодо деяких речей, - теж не спав у цю ніч, отримавши важливе та термінове завдання. Та ще з десяток прикажчиків, яким було наказано робити те, що він доручить. Навіть, якщо хтось і був невдоволений, що ними керує вільновідпущеник, то вони забули про це, коли стала зрозуміла суть завдання.

Їм потрібно було зробити копії, - тобто переписати, бо іншого способу просто не існувало, - довгого тексту рішення судді, яким скасовувалися й смертний вирок Аратті Мар, і рішення щодо повернення до рабства Орбола, і щодо деяких інших речей. Текст був не лише довгий, але й складний, хоча суддя й намагався скласти його так, щоб кожному, хто прочитає, було зрозуміло, що сталося, та чому. Коли усе було готово, оригінал відправився до скарбниці.

А потім кілька людей пішли містом. У якому кожен великий торговий дім мав власні тумби, на яких можна було розклеювати оголошення щодо своїх справ. Продажу якихось товарів, знижки на них, найму людей на роботу… Рік тому саме тут з’явилися оголошення про те, що Акселій Мар дозволяє кожному мити золото на належній йому копальні, за умови, що половину видобутого старатель здасть його людям, а другу половину зможе залишити собі. Тоді це означало для багатьох можливість вибратися зі злиднів, і люди були вдячні за це. Як і за багато чого іще, але цієї вдячності вистачило ненадовго. На цих же тумбах з'являлися й оголошення про початок рейсів пароплавів річками та каналами, - що означало для людей можливість подорожувати, - а потім – і потягів.

Цього ранку, поки більшість мешканців столиці спали, на тумбах з’явилися аркуші із текстом рішення суду. Акселій вважав, що це зараз важливіше за оголошення, що стосуються торгівлі, - він хотів, щоб якнайбільше людей дізналися, що сталося та чому. Не лише для того, щоб не пішли небажані чутки про те, чому Аратта опинилася вдома. Головним було інше: нехай вони знають, - та не від Акселія Мара, якому можуть не вірити (для цієї невіри досить було його багатства, хоча … якщо торговий дім він отримав, як жертва злочину, що скоїв його попередній власник, і теж за рішенням суду, то хто ж заважав кожному з цих заздрісників самому стати майстром та винахідником? – постійно запитував він себе), - а з офіційного рішення суду.

Коли місто стало прокидатися, й люди почали виходити на вулиці, щоб іти на роботу чи за покупками, біля тумб став збиратися натовп. Дехто, хто краще вмів читати, роз’яснював написане та прочитане іншим.  Обговорення йшло так жваво та такими словами, що лихварі, - вони зазвичай першими відчували, коли щось відбувалося, - почали зачиняти дерев’яні віконниці на вікнах своїх закладів.