25. Море, дім та кіт на колінах.

В’їзд до двору торгового дому Акселія Мара був не з центральної площі, куди виходив фасад, а з бокової вулиці. Під’їхавши до нього, Акселій зупинив механічну колісницю та змушений був чекати, - щоправда, недовго, - поки двоє вартових з числа людей ватажка Латіра відчинять ворота. Заїхати у двір з вузької вулиці було теж непросто. Першим, хто зустрів їх там, був Раті, який, вибігши з майстерні, наблизився до механічної колісниці та сказав:

-Майстре, пані, вітаю вас! Бачу, усе пройшло добре…

-Ти про справу чи про випробування? - пожартував Акселій. Аратта лише тепер остаточно повірила, що знаходиться вдома. Цю манеру чоловіка точно ані з чим не сплутаєш, та видінням таке бути не може. Навіть сном.

-Про усе, звісно! – відповів Раті.

-Дякую, -  просто сказала Аратта. Вона зараз жартувати не могла. Просто стояла під дощем у дворі власного будинку. Здавалося, це усе, чого можна бажати.

-Ходімо, - Акселій взяв її за руку, та повів до дверей, що вели звідси до будинку. Та почув ззаду питання Раті:

-А що робити..?

-Із колісницею? Зажени до майстерні та загаси топку.  Сьогодні точно вже нікуди не поїду! – Акселій зробив паузу. – Або можеш сам покататися, якщо хочеш. Тільки обережно! – Та відчинив двері.

-Він поїде? – поцікавилася Аратта. Акселій був задоволений, що вона стала виявляти цікавість до сторонніх речей, та відповів:

-От і подивимося. Якби не дощ, точно б поїхав. А так…

-Що ми будемо робити?

-Ти, здається, хотіла прийняти ванну? От і накажеш Скенши її готувати. – Акселій казав це, піднімаючись сходами на верхні, жилі поверхи. – Зараз покличемо її… Але перед тим прошу тебе зробити одну річ…

-Яку?

Він штовхнув чергові двері, - Аратта, лише опинившись всередині, зрозуміла, що це – її улюблена кімната, у якій стов диван із зеленими подушками. На дивані зараз сиділа Ірья, а в неї на колінах лежав великий рудий пухнастий кіт, із очима, що за кольором підходили до дивану. Якого вона й гладила, але, побачивши тих, хто увійшов, підхопилася, - кіт невдоволено нявкнув та зістрибнув на підлогу, - швидко підійшла до Аратти та обійняла. Без слів, не звертаючи уваги ані на запах, ані на те, що на її власному одязі залишалися мокрі сліди. Потім відпустила та, дивлячись на сина, сказала:

-Нарешті! Довго ж я цього чекала…

-А ми як чекали! – посміхнувся той. – До того ж, не применшуй, ти не чекала, а багато чим допомогла! Ну, добре, не заважатимемо Аратті приводити себе до ладу! – Він визирнув до коридору. – Скенши!

-Я тут, пане … та пані! – відповіла служниця. Та відразу отримала наказ, який Аратта й готувалася віддати, та пішла його виконувати. Вона не могла вирішити для себе, чи виявляти своє ставлення до того, що сталося, але на це питання можна було теж відповісти трохи пізніше. Акселій, між тим, поцікавився в матері:

-До речі, де ти знайшла кота?

Ірья повернулася на диван, а тварина – на її коліна. Аратта сіла поруч, - зараз її не цікавило, що від мокрого одягу на подушках залишаться сліди. Прибирати їх все одно слугам… Ця думка стала ще одним кроком на шляху повернення до життя.

-У підвалі. Слуги сказали, що він там ловить мишей, але я вирішила забрати його сюди.

-Навіщо? – не зрозуміла Аратта.

-А ти його погладь, - порадила свекруха, і їй довелося простягнути руку та зробити це. – Чуєш? Мурчить! Мені потрібно було заспокоїтися, а що для цього може бути краще за кота? Там, звідки ми з Акселієм прийшли, багато хто тримає їх вдома. Цього, щоправда, потрібно буде відмити…

-Ось тепер ти будеш віддавати слугам небезпечний наказ! – розсміявся Акселій, та пояснив дружині: - Коти не люблять воду, та у таких випадках активно опираються. А кігті в них… Хоча, врешті-решт, йому тут має сподобатися.

-Мені теж! – відповіла Аратта, так, що було незрозуміло, має вона на увазі повернення додому, чи наявність тут тварини. Хоча проти останнього заперечувати явно не збиралася. Кіт перебрався на її коліна, ніби відчув, кому саме тут найбільше потрібно зараз заспокоїтися. Потім увійшла Скегши та доповіла, що виконала те, що наказала пані, й та вийшла, й Акселій із матір’ю залишилися удвох. Він теж підійшов до дивану, щоб приділити увагу коту, та зауважив:

-Добра ідея!

-Як … усе було? – спитала Ірья.

-Як і мало бути. Отримав наказ суду, поїхав туди, та… А, якщо ти про те, як Аратті було там… Я теж не усе знаю. Будемо обідати, чи, можливо, вже вечеряти, - вона сама розповість…

-Мені теж про дещо треба буде розповісти. – Але на це її зауваження син майже не звернув уваги.

Абус Акаб раніше ніколи не бував у тронній залі. Звісно, він відразу з’явився за викликом нових царя та цариці, - той факт, що царицю він дуже добре знав, зовсім не заспокоював. Хтозна, як ставиться вона тепер до того, що сталося? А тим більше – її чоловік!

Тоді йому, насправді, стало шкода красиву дівчину, але він чесно сказав собі, що, якби вона не запропонувала йому те, що запропонувала, - навряд чи він наважився б на спробу її врятувати. А якби знав, чим усе це закінчиться, - можливо, й не пристав би на її пропозицію. Абус Акаб мав досвід поводження як зі злочинцями, так і з рабами, та добре розумів, що сталося: якимось чином вона зуміла закохати у себе цього лицаря, який став її паном, потім – зізналася, ким є, й вони разом вирішили захопити трон. Якщо їм це вдалося, - новий цар, напевно, дуже розумний. Але для нього самого ситуація була майже безвихідною. Улос, який наказав йому вбити усіх родичів царя Раваха, що залишалися, напевно вже, мав би покарати його, дізнавшись, що одній вдалося врятуватися. Єдиною причиною, чому цього не сталося, лише він дізнався про заколот, була непевність: є царівна Таяль справжньою, що якимось чином врятувалася, чи самозванкою? Дізнатися про це узурпатор так і не встиг. Зрадити його, перейти на бік царівни, було для Абуса Акаба примарним шансом врятуватися. Якщо, звісно, вони переможуть. Та якщо цю перемогу великою мірою забезпечить він. Але усе одно – не факт. Враховуючи ціну порятунку.