23. Рішення остаточні, оскарженню не підлягають.

Храм при царському палаці був єдиним у Таворському царстві, присвяченим одночасно усім богам. Так було потрібно тому, що не якийсь один, не частина, а саме усі боги освячували владу царя, - кожного нового царя. Або цариці. Через це головний жрець цього храму був у особливому становищі. Власне, він займав це місце багато років, і йому було все одно, хто сидить на троні. Він вважав, що не має права втручатися у це, його завдання – забезпечувати уявлення про владу, як дану богами, кому б ця влада не належала у даний час. Та, звісно, молитися за того, кому вона належить, знов-таки – усім богам.

Такі ситуації, як зараз, звісно, становили певну незручність. Тому, зрозумівши за звуками стрілянини, що армія доньки загиблого Раваха наближається, він наказав служителю допомогти йому вбратися у білий церемоніальний одяг. По-перше, тому, що так кожному, хто побачить, буде зрозуміло, ким він є, а тому менше вірогідність, що просто пристрелять у гарячці бою. По-друге, схоже було, що скоро його участь знадобиться.

Перше не справдилося, бо до храму не увірвався ніхто з учасників бою. А от друге – повністю, бо, коли стрілянина вже припинилася, кілька озброєних вояків зайшли до храму. Поводилися вони, як належить у такому місці, - це були його співвітчизники, таворці, а не чужоземці, що, за чутками, складали частину армії переможців. Проте, пручатися було неможливо, - та й сенсу не було, - і його повели до палацу. До тронної зали завели, тримаючи за руки, двоє вояків,  й відразу головний жрець став свідком, мабуть, найбільш напруженої сцени за усе життя. Дівчина, донька Улоса, на колінах перед, - поки що, - її високістю, та її чоловіком… Та її слова: «Хоч віддайте мене рабинею, тільки не вбивайте!». Головний жрець добре знав, про що мова. От, її високість, царівна Таяль, якимось цином врятувалася, і тепер стоїть тут, а Улос лежить мертвий на балконі, - якщо тіло ще не винесли звідти, - саме тому, що не зміг цьому запобігти. Так бувало завжди: коли до влади приходив новий цар, який не був звичайним спадкоємцем трону, він намагався знищити усіх, хто такими спадкоємцями міг бути. Головний жрець вирішував для себе, чи може він зробити щось, щоб врятувати цю дівчину, - для нього вона була чи не дитиною, - коли почув слова чоловіка її високості:

-Рабинею? Погана думка…

-Як тебе звати? – спитала Таяль.

-Ашта.

-Скільки років?

-Десять днів тому … відсвяткувала повноліття, - відповіла донька узурпатора. Та знову додала: - Я ані у чому не винна. Батько нікого не питав… Я просто хочу жити. Будь-що, навіть…

-Так, це погана думка, - сказала Таяль, повернувшись до чоловіка, й Ашта похилилася, стоячи на колінах: вона вважала, що це – смертний вирок. Але почула, як … нова цариця продовжує: - Є краща. Якщо хтось просто зараз зголоситься – та візьме тебе за дружину, й ви разом, одночасно з цим, поклянетеся перед усіма богами, що ніколи у житті, скільки б не минуло років, не будете намагатися зайняти трон … тоді ти зможеш…

Один з вояків, що стояв спиною Гайра, знімаючи хустку, що закривала обличчя, вийшов вперед:

-Я, Гатар Ховр, візьму цю дівчину за дружину … якщо ви дозволите, і якщо вона погодиться, та поклянуся…

Ашта підхопилася, та за її обличчям неможливо було сказати, чим вона вражена більше.

-Ти? Я згодна… Та поклянуся… - Вона повернула голову до Гайра із Таяль. – Вам обом, перед усіма богами… - Потім знову повернулася до Гатара. – І тобі…

Ті двоє, що стояли за її спиною, відступили, і Ашта теж зробила кілька кроків…  За мить опинившись у обіймах Гатара, який відчув, як вона тремтить … мабуть, від щастя, що врятувалася … можливо, й не лише, але це не головне зараз.

-От і вирішено, - кивнула Таяль. Та, побачивши, що головний жрець дивиться на усе це,  - здавалося, із полегшенням, - звернулася до нього:

-Сьогодні ваша святість матиме втричі більше роботи. Сходження на трон, клятва та весілля. До того ж, здається, ви давно не благословляли кохання…

Акселій Мар відчував, що це потрібно йому зараз, - зосередитися на керуванні механічною колісницею. Як не дивно, це дозволяло привести до ладу думки, які продовжували циркулювати периферією мозку. Їхав він повільніше, ніж міг би, бо, по-перше, аж надто важливою була ця поїздка, - не можна було втратити усе через якийсь безглуздий збіг обставин або поламку, і це не кажучи вже про те, що винахідник відчував відповідальність, виїхавши першим на вулиці столиці за кермом. По-друге ж, від нього не повинні були відстати десятеро кінних вояків ватажка Латіра, що риссю їхали слідом. Кожен з них мав барабанну рушницю та такий самий пістолет, - і це вже не кажучи про звичайний короткий меч на поясі. Сам Акселій зброї не носив, - окрім вже звичного усім його знайомим кинджалу; щоправда, лише кілька людей знали, що кинджал цей непростий, та може випустити чотири маленькі металеві стрілки на десять кроків. Цей кинджал вже якось став у пригоді, як і маленькі метальні ножі, кидати які його навчила колись Сіллі.

Акселій змушений був чи не щохвилини смикати невеличкий важіль, щоб дати свисток, коли хто-небудь намагався кинутися під колеса; йому доводилося бути дуже уважним. Усі, хто проводжав незвичний екіпаж без коней поглядом, упізнавали молодого чоловіка у замшевому костюмі, що сидів за кермом, - а хто не знав Акселія Мара в обличчя, тому усе мала сказати табличка із гербом торгового дому. Погляди були здивовані, - й не лише тим, що таке, взагалі, можна побачити на звичних вулицях. У багатьох головах пролетіла думка: мабуть, пан зовсім збожеволів від горя, якщо у такий час вирішив випробувати механічну колісницю…