22. Літери, слова, та що за ними стоїть.

-Царство не може бути без царя … або цариці, - сказав Мєон Ховр. Як і усі, він був вражений тим, що зробила Таяль, та як загинув узурпатор Улос. Хоча й розумів, що її високість не мала жодних підстав мати до нього добрі почуття, але – щоб жінка власноруч зробила це? Така смерть, окрім усього іншого, була ганебною. А головне, - навіть з новітньої барабанної рушниці, але – влучити з такої відстані? Чоловік її високості казав про переваги такої зброї, він упевнився у цьому й сам під час битви біля Лойлі, та й зараз теж, але пострілу з такої відстані ніколи не бачив, та не очікував побачити. Втім, воєначальник отямився першим, та його думки перейшли у практичне русло.

-Що ти маєш на увазі? – спитала Таяль; рушницю вона вже повернула володільцю, і той заряджав барабан новими набоями.

-Нам тепер потрібно швидко потрапити до палацу, щоб ви змогли…

-Що для цього потрібно? – спитав Гайр. Як не дивно, раніше він не цікавився процедурою сходження на трон, це питання стало важливим лише тепер, коли він на власні очі побачив смерть Улоса.

-Там, при палаці, є храм, - пояснила Таяль. – Головний жрець приходить до тронноъ зали, та проголошує, хто є новим царем. – Вона помовчала. – Якщо тільки Улос не вбив головного жерця, і тоді спочатку доведеться призначити нового… Але, гадаю, вони усі там заховалися. А потім ми вийдемо на балкон … до народу. Тільки тіла потрібно буде спочатку прибрати.

-Тоді потрібно пробиватися до палацу. – Гайр, розумів, що Таяль краще за усіх тут розуміється на тому, як це має статися, але дивувався її холоднокровності. Все-таки тільки-но вона вбила трьох людей… А от тому, що влучила, - навіть не дивувався.

-Ці гвардійці будуть зараз розбігатися. Їм більше немає, кого захищати, - сказав Мєон Ховр. – Це були добрі постріли, ваша високість, та дуже потрібні.

-Це була справедливість, - посміхнулася Таяль. – Добре, тоді треба вирушати… Ця юрба не зашкодить нам?

-Наші люди розсунуть її, щоб ми могли проїхати. Але … не треба вам обом їхати попереду. Тримайтесь всередині, між охоронцями, - порадив воєначальник; Гайр кивнув, - він розумів, що у даному випадку заходи безпеки потрібні. Битва, по суті, закінчена, й буде прикро загинути, здобувши перемогу, віл руки якогось цивільного з цього натовпу, що був прихильником загиблого самозванця. -. Гатаре! Накажи кільком людям…

Вони рушили нешвидким кроком. Кілька вершників прокладали шлях крізь натовп. Але якісь інші люди підійшли до палацу першими та увірвалися до нього; десь попереду лунали поодинокі постріли.

Побоювання щодо людей, які складали цей натовп, були, мабуть, марними. Бо просування Гайра, Таяль та тих, хто їхав поряд з ними, супроводжували захоплені крики. Серед них переважали вигуки: «Цар! Цариця!». Мабуть, Масор Нукаш мав рацію, коли казав, що Улоса народ не дуже-то й любив. Майже нова цариця підвелася на стременах, щоб бачити свій народ, а вони могли бачити її з-за спин охоронців, - навряд чи хтось зробить такий самий влучний постріл, - та думала про те, що потрібно буде зробити усе можливе, аби виправдати їхні сподівання. Для неї це була не просто перемога, а щось набагато більше, - чи розуміє це Гайр, чи відчуває щось подібне? Побачивши її, упізнавши в обличчя та за різнокольоровим волоссям, натовп знову вибухнув криками: «Цариця!», - і Гайру довелося зробити те ж саме, та отримати свою порцію захоплення. Для нього це вже точно було новим.

Нарешті, проїхавши ворота, під’їхавши до широких кам’яних сходів, вони спішилися. Те ж саме зробили охоронці, - кількох людей довелося залишити ззовні, щоб потурбуватися про коней. Інші мали супроводжувати нових володарів до  їхнього нового дому, - хоча нового не для Таяль. І вона, й Гайр Даурс затрималися на мить, перш ніж ступити на ці сходи, хоча й з зовсім різних причин.

Акселій зосереджено писав на аркушах паперу. Зараз неважливо було, чи добрим почерком він пише (чужоземець навряд чи міг бути каліграфом), чи не залишиться десь на папері ляпка. Головним було, щоб кожна думка була висловлена так, щоб неможливо було зрозуміти її неправильно. Від цього зараз залежало усе.

Але ж скільки на усе це йшло часу!

Ірья сиділа поруч та відраховувала його, перевертаючи пісочний годинник, - той самий, що колись Акселій подарував Аратті. Син сам попрохав її, хоча не міг би сказати, навіщо, - можливо, коли кидав погляд на цівку піску, це дозволяло заспокоїтися. А ще час від часу казав:

-Дай мені лист Садала Скарда… А тепер – зізнання того лихваря…

Щось він писав по пам’яті, - особливо, коли це було те, що бачив сам, або чув від когось у розмовах. Одного разу Акселій попросив:

-Мамо, поклич, будь ласка, Трену.

Служниця прийшла, їй наказали повторити розповідь про те, який зв’язок був між Енором Охасом та Отафом Гербусом ще до весілля першого, і до чого тут картини. Трена була здивована, що пан пише під її диктовку, але прийшла до висновку, що у такий час може статися що завгодно. Вона все одно нікому не розповість, - окрім, хіба що, інших рабів у цьому домі, тим більше, що з неї не брали слова мовчати.

Нарешті, попросивши лист Асіта Каруса, Акселій ще якийсь час писав. Потім відклав  написане, взяв інший аркуш, та знову взявся за перо. Цього разу  окремо виклав звернення та кінць документу. А потім наказав Авіру покликати Сата. Коли старий рахівник прийшов, Акселій розпочав з того, що вибачився, що довелося підняти його з ліжка.