21. Нові рішення.

Для Кьіни це була довка ніч, - хоча вона не мала уявлення, це ще ніч, або вже наступний день, та скільки пройшло часу: туди, де вона опинилася, не проникав жоден промінчик світла. Омас пішов, зробивши, що хотів, та залишивши її насамоті. Двері зачинилися, й Кьіна розуміла, що залишилася тут зовсім безпорадною: пересуватися навпомацки вона не могла, бо руки так і були стягнуті за спиною металевими скобами у формі S, а свічку цей мерзотник забрав з собою. Кричати? Але, по-перше, навряд чи хтось почує її звідси: аж надто товсті тут стіни. А по-друге, якщо й почують, то хто? Навряд чи в нього будуть добрі наміри. До того ж, хоча Кьіна зізналася сама собі, що опинилася тут через власну дурість, але не доводилося сумніватися, що заманили її навмисно. Це не міг зробити сам Омас, він лише виконував чиюсь волю, - треба було гадати, що свого пана, Отафа Гербуса. І те, що він зробив, не могло бути метою. А отже, прийшла до висновку Кьіна, про неї згадають, от тільки легше від цього навряд чи стане.

Вона пригадала, як колись, - у ще вільному житті, у Береші, - мама відвела її до ворожки, а та схопилася за голову та сказала дівчинці: «Тебе будуть брати силою!». Коли Кьіна опинилася у рабстві, спочатку її подарували … й вона гадала, що це й справдилося передбачення ворожки. А виявилося… От тільки ворожка сказала так, ніби йшлося не про один випадок.

На цій думці Кьіна почула скрип, і з-за дверей у приміщенні з’явилися двоє. Один з них тримав у руці масляний ліхтарик, у світлі якого можна було побачити сірий одяг наглядачів, та дрючки, що висіли в кожного на поясі.

На Кьіну, що сиділа, спершись спиною та скутими руками на стіну, - так було легше, - а при їх появі спробувала підтягнути коліна до грудей, спрямували промінь та грубо наказали встати.

-Ви - не мій пан, - відповіла вона. – Ви маєте повернути мене йому. Я належу Акселію Мару. – Кьіна вирішила спробувати скористатися єдиним шансом, який давало становище рабині.

-Навіть не подумаємо, - посміхнувся той, що тримав ліхтар. – Ти, звісно, холоднокровна, але не врахувала одну річ. Тебе ніхто не викрадав, - викрадену власність треба повернути. З іншого боку, ти не втікачка, - інакше б не просила тебе повернути. Ти сама сюди прийшла, без дозволу.

-Мене сюди заманив раб іншого пана. Та зґвалтував, - заявила Кьіна.

-Раб власника цього дому? Ні? Тоді так само, ти прийша сюди сама та без дозволу. Навіть, якщо він заманив тебе, те вирішила йти з ним за власним бажанням. Ми не зобов’язані тебе повертати господарю, та пан Енор Охас теж, принаймні, доки не дізнаємося, зробила ти це сама, чи за наказом свого пана. А від цього буде залежати… Буде багато чого залежати. Чи буде пан Енор Охас вимагати від Акселія Мара тебе для покарання, або буде вимагати покарати його самого. А дізнаємося ми від тебе. Тому краще встань та кажи.

Першу вимогу Кьіна виконала, але мовчала. Двоє наглядачів якийсь час обговорювали між собою те, що побачили, а потім той, що з ліхтарем, сказав:

-От і добре, а тепер кажи.

-Нічого я вам не скажу. Ви все одно будете намагатися робити те, що зробив цей Омас…

-Не будемо намагатися, а зробимо. Але можемо зробити не лише це. Знаєш, як можна бити цією палицею, щоб було боляче, але не скалічити..? Можеш дізнатися…

Кьіні було зрозуміло, що вона, так чи інакше, дізнається, що б не казала чи не робила. Тому що ці двоє не просто виконують те, що їм доручили, а отримують від цього задоволення, бо інакше не займалися б такою роботою. І запобігти цьому вона все одно ніяк не може, бо Омас зробив усе, щоб вона тут опинилася перед ними зовсім безпорадною. Хоча – хіба можна звинувачувати його у власній дурості? Ці двоє мають рацію, - вона вирішила йти з ним сюди сама, і того, що стало наслідком цього рішення, вже не виправити.

-Оце і є наш шпигун! – представив ватажок Латір. У його міському будинку, звісно, теж був підвал, - кожен багатий житель Республіки вільних островів мав такий, та міг там тримати рабів, що чимось провинилися, або боржників, це дозволяв закон. Або, як у цьому випадку, злочинця, який вчинив щось проти нього, та якого він міг звинувачувати у суді. Наказ про арешт, відданий суддею або, як у цьому випадку, членом Ради дев'я’и, був, скоріше, формальністю, або навіть перестраховкою, - ставки були занадто високі, й Акселій не бажав ризикувати. Ватажок гадав, що мова лише про долю його доньки, але Акселій вважав, що мова навіть про набагато більше.

На стільці перед ними сидів високий чорноволосий чоловік середніх років, у розірваній сорочці та із синцем під оком. Акселій поморщився від такого видовища, але вирішив не розпитувати, сталося це, коли його схопили, чи вже тут. З власного досвіду він знав, що поводження після такого арешту може бути дуже жорстоким, - його тесть, принаймні, не відноситься до тих, хто отримує від цього задоволення.

-І як, зізнався? – поцікавився він. Один з людей ватажка лише розсміявся:

-Куди ж він подінеться, пане?

-Так що ти намагався дізнатися? – звернувся до заарештованого Акселій.

-Про плани ватажка, - тяжко дихаючи, відповів той.

-Щодо чого?

-Щодо всього. Щодо набору нових людей, зараз багато бажаючих … спробувати себе. Щодо відправки нових експедицій, - скільки людей та у які саме землі.

-Навіщо? Або, точніше, для кого? Тобі самому це не могло бути цікаво!