20. Стискаючи кулаки.

-Перехитрити закон? А це можливо? – скептично перепитав Латір.

-В нас немає іншого вибору, як знайти цю можливість, - зітхнув Акселій. – Але, гадаю, тут немає нічого неможливого. – Він завмер на мить, бо пригадав, як Аратта сказала колись: «Я буду вважати, що для тебе немає нічого неможливого!». – Закон занадто складний. Якщо хтось використовує одну його частину, то проти нього можна використати іншу. Щоправда, докази мають бути залізні, адже ми … граємо проти людини, яка має великі гроші, та яку підтримує начальник «чорної» стражі… Та ще невідомо, кому вона ці гроші може роздавати.

-Він і роздає, - сказала Сіллі. – Не лише, як хабарі. Я лише сьогодні дізналася це. Ті гроші, які дають у борг людям лихварі, - насправді, це його гроші. Принаймні, частково, а можливо, він зробив так, що усі вони працюють на нього.

-Напевно вже, зробив, - пробурчав Акселій. - Аж надто одночасно вони з’явилися. Але як ти дізналася про це?

-В нас є вояк, який вліз у ці борги. – Й вона розповіла, як вирішила використати це, та підіслати його до лихваря, видавши за злодія. З поглядів можна було зрозуміти, що здивувалися не лише Акселій та Ірья, але й її власний чоловік, якому, мабуть, слід було б краще знати своїх людей. – І от сьогодні він повернувся та розповів, як дізнався від лихваря, що гроші на цю справу дав Енор Охас. Та що хлопцеві, мовляв, зарахується, якщо він буде повідомляти, що відбувається у нашому домі, бо це дуже цікавить Енора Охаса, й сам лихвар зможе вислужитися перед ним.

-А оце вже дуже добре! – Очі Акселія ніби загорілися, здалося усім іншим. – Можливо, Сіллі, саме ти врятувала Аратту…

-Але чому? Що це нам дає? – здивувалася Ірья. Мама нещодавно тут, подумав Акселій, можливо, тому не розуміє… Але тут же побачив, що так само не розуміють й усі інші. А в нього ця звістка ніби зайняла місце у голові, й усі шматочки утворили мозаїку, яка була стрункою, вивіреною, та одночасно жахливою. Але саме таку склав Енор Охас, саме таким був його план, от тільки масштабів його ніхто інший не міг збагнути. Можливо, Акселій захопився б тим, що хтось міг придумати таке, - якби не те, ким був цей «хтось», яку мету переслідував, які методи застосовував. Та, нарешті, якби цей «хтось» не хотів забрати життя його коханої.

-Дуже багато. Зараз не час пояснювати, потрібно діяти. – Акселій подивився на тестя. – Твій клан є за законом воєнною організацією, чи не так?

-Звісно. – Саме завдяки цьому він міг здійснювати охорону торгового дому Акселія Мара, та споряджати експедиції для захоплення колоній.

-От і добре. Тожі ми зможемо звинуватити цього лихваря у шпигунстві за воєнною організацією Республіки. Як, до речі, його звати? А твого воїна..? Зараз я напишу листа…

-Кому? – здивувалася Ірья.

-Алуру Брау. А ти його відвезеш … якщо вже він слухає тебе, а це мало кому вдається – у чомусь старого переконати. Але він не відмовить у допомозі… Якщо ти натякнеш йому, із чим це пов’язано. Нам потрібно, щоб він віддав наказ заарештувати цього лихваря, а тоді ти, - Акселій знову подивився на ватажка, - посилаєш людей, щоб схопити його та посадити вже до твого власного підвалу.

-Але навіщо?

-Щоб ми могли добре його допитати. Він, напевно вже, багато знає про те, що саме та навіщо робить Енор Охас, якщо вже розповів про це тому хлопцеві, якого схотів зробити шпигуном. Він, напевно, такий не один, - справа не лише у грошах, уявіть, скільки усього через таких лихварів може дізнаватися Енор Охас… Але ми зачепимо його, звідки він не чекає.

-Ви хочете, пане, шантажувати його … щоб він «вибачив» Аратту та відпустив? – спитав ватажок. Але Акселій, виходячи з кімнати, - папір та перо знаходилися у його кабінеті, куди він і попрямував, - тільки похитав головою, та сказав просто, але із рішучістю, яку відзначили інші:

-Ні. Зовсім ні.

-Це добре, що ми змогли оточити їх, - зауважив Гайр Даурс. Воєначальник Мєон Ховр, який з’явився для доповіді, - цього разу до великого намету, який у таборі займали її високість із чоловіком, - лише похитав головою:

-З одного боку, добре, пане, але це не усуває наших труднощів. Взяти місто буде нелегко. Воно добре укріплене. Ви самі бачите ці мури…

Мури, дійсно, були переконливі. Високі, товсті, із вежами, збудовані з сірого каменю. Їх оперезував рів із водою, щоправда, мости, які вели до міських воріт, не розводилися, - вони теж були кам’яні, - але,  напевно вже, прострілювалися. Досвідчене око вирізняло ті бійниці, гармати з яких були спрямовані просто туди. Напевно вже, вони могли стріляти картеччю, а це означало, що навряд чи піхота зможе дойти до воріт, не втративши вісім з кожних десяти. А ворота, - теж міцні, з товстих дошок, окованих залізом, і ще невідомо, чим укріплені зсередини, - ще треба було висадити…

-До того ж, в нас немає облогових гармат, які можуть руйнувати мури. Лише польові.

-Так, пане.

-Що ж, ви не врахували цього, обидва? – здивувалася Таяль.

-Неможливо врахувати усе зарані, - знизав плечима її чоловік. – На те ми й командири, щоб долати такі труднощі, коли вони виникають.

-Як можна бути такими легковажними?!

-Ти починаєш розмовляти, як цариця! – пожартував Гайр. А потім знову подивився на воєначальника. – Ти б не прийшов сюди, якби не мав пропозицій… - Те, про що вони говорили досі, було очевидним для досвідчених воїнів, - але не для Таяль, яка досі не брала участі у війні. Лише постраждала від неї, хоча тепер … хіба що не дякувала долі, що так сталося. За Гайра – вже точно…