19. Плани вирішують усе.

Про Отафа Гербуса казали різне, - здебільшого його ненавиділи. Але одного в нього не можна було відняти: він був досвідченим стражником, що розслідував чимало справ: він не завжди займався питаннями, пов’язаними із рабами. Цього разу йому щось не давало спокою у розповіді Омаса, його власного раба. Той завжди виконував, що йому наказували, не  був полвним дурнем, але був позбавлений уяви, тому, якщо розповідав про щось, то саме так, як було. Цього разу розповідь стосувалася цієї рабині з торгового дому Акселія Мара, в якої він питав про те, де купувати їжу, та яка сподобалася йому. Господар доручив йому говорити з нею далі, щоб дізнатися, що там, в Акселія Мара, відбувається, але… Отаф Гербус пригадав розповідь Енора Охаса та Круна про рабиню, яка крутилася біля дому та готелю ще до весілля. А якщо – одна й та сама дівка? Коротка записка, прочитана відповідь із описом, - і його припущення підтвердилося.

А це означало, що клятий чужоземець відправив шпигунку вже до його дому. Погана звістка з усіх точок зору. По-перше, це нечуване нахабство саме по собі. Отаф Гербус був одним з тих, хто вважав, що має право цікавитися справами будь-кого іншого, але ніяк не чекав, щоб хтось ліз у його власні, тим більше – коли це не хтось, хто працює на республіку, а приватна особа. Звісно, Акселій Мар – член Ради дев’яти, але той факт, що шпигувати він послав власну рабиню, а не когось зі звичайної стражі або, скажімо, з армії, ясно казав, що це саме приватна справа. До того ж, зрозуміло, яка саме. І це була друга погана звістка: Акселій Мар, звісно, намагався врятувати дружину, - це було зрозуміло, кожен на його місці б спробував. Але чому об’єктом уваги став саме він, начальник «чорної» стражі? Лише тому, що його люди здійснили арешт? Навряд чи. Вони лише виконували наказ судді. Тоді слід було б цікавитися суддею, а жодної ознаки такого інтересу з боку чужоземця не було. Чому ж тоді..? Невже здогадався, що із Енором Охасом вони пов’язані набагато довше, ніж існував сімейний зв’язок?

Як би там не було, а ситуація вимагала дій. До того ж, вмішувати у це підлеглих Отаф Гербус не хотів, принаймні, поки що. А тому покликав Омаса та ще раз спитав, чи сподобалася йому та рабиня з дому Акселія Мара.

-Так, пане. А що?

-Потрібно зробити дещо, й у результаті ти зможеш отримати те, що хочеш. Непогана нагорода, чи не так?

-А … вона сама та її пан? – не зрозумів раб.

-Якщо ти зробиш усе, як потрібно, - їхня думка не матиме значення. Тільки тобі потрібно бути кмітливим та обережним.

Омас, у свою чергу, зрозумів, що це – більше, ніж просто доручення. Якась таємна справа. А це означало, що він сам стає довіреним рабом пана. В багатьох власників рабів були такі, й стати одним з них завжди було великою удачею. А тим більше – в такої людини, як начальник «чорної» стражі. Для Омаса це було мрією, і от доля дала йому добрий шанс на її втілення. А Кьіна… Буде додатковою перевагою. Скоріше за усе, ненадовго, але краще, ніж нічого.

-Що саме потрібно буде зробити, пане?

-У нас так прийнято, щоб командир їхав у авангарді, - сказав Гайр Даурс.

-Мене це турбує, пане. - Воєначальник Мєон Ховр визнав його старшим, але дозволяв собі висловлювати власну точку зору. – Я б сам їхав так, але то – я. Ви не просто командир, а тим більше – її високість. Якщо з вами щось станеться,  усе, що ми робимо, втрачає сенс. Не буде кому зайняти трон. А тоді… - Тоді усі, хто брав участь у цьому заколоті, будуть просто страчені Улосом, це розумілося само собою. Гайр на мить подумав, чи можна вважати це боягузливістю. Але головне було зараз інше.

-Наші люди мають бачити нас. Та супротивник теж.

-До того ж, - продовжував Мєон, - ми, насправді, виступаємо із погано навченою армією. Серед ваших людей є ті, хто готувався бути поселенцями, а не вояками. Серед моїх – звичайні городяни, які записалися, але, насправді, тримали зброю лише раз. Є ще ті, хто перейшов на наш бік, ми змушені були їх взяти, особливо артилеристів, але питання, наскільки можна їм довіряти…

-Невже ти гадаєш, що я усього цього не розумію? – знизав плечима Гайр.  Він таки їхав у першій групі вершників на чолі цього різношерстого війська; Таяль їхала поруч, та прислухалася до розмови, розуміючи, що ці двоє точно вже краще за неї розуміються на війні. – Але в нас є переваги: по-перше, зброя, по-друге, те, що має відбутися, коли ми наблизимося до столиці.

-Звісно, пане. Я ж погодився брати участь, розуміючи, що в нас є шанси. Але… Мало того, що може прилетіти випадкова куля чи снаряд, - ворог буде намагатися захопити вас, або, у крайньому разі, вбити. А хто може точно сказати, що ніхто з полонених, яким ми дали зброю, не підійде ззаду..?

-В нас добра охорона. – Вона складалася з лицарів Гайра, але воєначальник похитав головою:

-Добра, але недостатня для … царської пари у такому поході. Якщо ви вже бажаєте бути попереду, та … невблаганні у цьому, тоді я наполягаю, що охорону потрібно посилити.

-Ти ще скажи, що усе військо повинно охороняти нас, замість воювати! – невдоволено пробурчав Гайр.

-Звісно, ні. – Мєон Ховр сприйняв це зауваження серйозно. – Але, принаймні, я пришлю сюди сина з його людьми.

Гайр зітхнув та мазнув рукою, - він зовсім не хотів суперечки з такого питання  До того ж, воєначальник знає, як воюють тут, можливо, він і має рацію… От тільки, як і в усій їхній армії, тепер і в особистій охороні будуть люди, які не розуміють мови один одного. Йому командувати армією, а Таяль доведеться виконувати роль перекладача між ними. От лише цього й не вистачало…