18. Гравці по правилах та без правил.

Аратті здавалося, що гірше бути вже не може. Позбавлена будь-якого спілкування, окрім як з тими, хто приносив їжу, та й тим було заборонено розмовляти на сторонні теми, не маючи у камері нічого, окрім матрацу на ліжку, вона могла займатися лише одним: думати. Думати вдень, думати вночі, допоки не долав сон. З перервами лише на їжу. Думати про смерть. Яка, звісно, буде невдовзі, але питань було два. По-перше, коли саме, на десятий від вироку день чи на сотий? По-друге, - як саме це буде? Єдине, було зрозуміло, що смерті передуватиме. Це Енор Охас дав зрозуміти дуже ясно. Згідно вироку суду він мав право робити із Араттою що завгодно, та мав намір скористатися цим. А от потім…

Окрім усього іншого, думки ці не давали заснути, навіть, коли ставало темно. Тоді робити будь-що можна було лише навпомацки, й ув’язнена швидко звикла до цього, - «допоміг» невеликий розмір камери. До того ж, що їй було робити? Лише лежати, дивлячись у темряву, та уявляти все нові й нові способи, до яких може вдатися Енор Охас… А уява в Аратти була добре розвинута. Вона сама казала собі, що потрібно, нарешті, кинути це, але не могла. Бо більше зайнятися не було чим, і думати не було про що. Який сенс думати про щось, що має значення у житті, якщо знаєш, що в тебе вже не буде цього життя? Полонянці було зрозуміло, що саме на це й розраховував той, хто кинув її сюди, але нічого з собою зробити вона все одно не могла.

Отже, їй здавалося, що гірше бути не може, коли, нарешті, змучений мозок провалися у сон. Але ненавдовго, й прокинулася вона не від променів ранкового світла, що проникло через загратоване віконце, - було ще зовсім темно, - та не від голосу раба, що приніс їжу. А від того, що почало нестерпно крутити живіт. Це іще що таке? – подумала Аратта, але невдовзі стало не до роздумів над причиною, - довелося наосліп діставатися дірки у підлозі навпроти дверей, що слугувала тут для природних потреб. Та майже не відходити від неї. До цього швидко додалися слабкість, - так, що ледь можна було втриматися на ногах, - та жар. У перервах між походами до дірки у підлозі Аратта тепер могла, хіба що, лежати. Вона майже не помітила світанку, та зовсім несподіваним для неї виявився брязкіт запору на віконці та голос раба, що приніс їжу.

-Я не можу… Мені погано, - сказала вона, не підводячись.

-Що, зовсім зле? – поцікавився той, що прийшов цього разу. – А що сталося?

-Хіба ж я знаю… - змучено відповіла Аратта, та коротко описала свій стан.

-Точно не будеш їсти? – перепитав раб.

-Точно. Я не можу… Принеси мені води.

-Не хочеш – як знаєш. Щось інше, окрім цього, приносити заборонено. Бувай, - почула Аратта, й віконце зачинилося. Єдине, на що вона спромоглася, - це підвестися та зробити чергову подряпину на стіні. Ще один день, що наближав до смерті.

Усім, хто приходив до ув’язненої із їжею, було наказано демонструвати таку байдужість. Але, насправді, цей раб занепокоївся, - йому зовсім не хотілося, щоб ця жінка померла отак… Тому, повернувшись, він розповів про те, що почув, наглядачеві, а той попрямував із цією новиною до Енора Охаса.

Колишній кабінет намісника у Лойлі довелося дещо змінити. Стіл розширили, крісел за ним тепер було два, й у них поруч сиділи Гайр Даурс та Таяль. Для усіх інших, - і соратників, і тих жителів міста, переважно купців, які приходили сюди у якихось справах (передусім, дізнатися, чи змінюється щось для них), - це було незвично та дивно. Але, по-перше, права на трон мала саме Таяль, а по-друге, чоловік дійсно хотів чути її думку, та цінував її поради. Це була одна з причин, чому вона погодилася брати участь у цій авантюрі, яка усе менше здавалася авантюрою.

Зараз навпроти сиділи Масор Нукаш, начальник канцелярії, та воєначальник Мєон Ховр. Останній, передусім, доповів про наслідки учорашньої битви: було підраховано втрати, - з їхньої сторони напрочуд невеликі, - полонених та трофеї.

-Ви виявилися праві: ваша нова зброя дає нам перевагу, який ворог нічого не може протиставити, - закінчив воєначальник. – Насправді, отримавши гармати на колесах, ми вже можемо виступати на столицю.

-А що полонені? Хто розмовляв з ними? – спитала Таяль.

-В основному, мої люди. Із деякими – навіть я особисто, переважно, із командирами, - відповів Масор Нукаш. – З тими, хто може: серед них є поранені, до них запросили лікаря.

-Це добре. Але що вони кажуть? Чому пішли битися з нами? – продовжувала допитуватися царівна.

-Вони не знали, хто ми … хто ви, ваша високість. Їм сказали, що у Лойлі виник заколот. Вони йшли його придушити.

-А що вони кажуть тепер?

-Дехто готовий перейти на наш бік. – Начальник канцелярії похитав головою. – Я ж казав, що владою Улома незадоволені багато людей. Та ви самі бачили й чули, як вітали вашу високість.  Багато хто не пішов би бунтувати проти Улоса, якщо він законний цар, але, якщо це не так… Вони сподіваються на зміни. І що робити з такими полоненими, - ще одне питання.

-Їм можна довіряти? – спитав Гайр, дивлячись на воєначальника. Той знизав плечима:

-Наскільки взагалі можна довіряти людям, пане.  Ті, хто записався до нас просто з вулиці…

-Тоді ці навчені бійці не будуть зайвими, - ухвалив рішення Гайр. – Краще ми відкладемо похід на столицю … хоча б на день, але хай бажаючі отримають зброю, звичайні мушкети, з якими вони вміють поводитися, та стануть у стрій. А люди, якими командує твій син, отримають барабанні рушниці, - нехай хоча б день повчаться стріляти з них.