16. Картину малювати – справа не швидка.

Вже сутеніло, коли Масор Нукаш, начальник канцелярії царського намісника у Лойлі, піднявся трапом на палубу корабля, пришвартованого до причалу у порту. Він думав, як пояснити цей візит, якщо хто-небудь спитає. Хоча цього навряд чи слід було побоюватися. Він, щоправда, здивувався, коли зустрів його не матрос, а озброєний вояк. Навіщо на судні торгового дому, хай навіть воно й відправляється у експедицію для захоплення колоній, тримати вартових, як на військовому кораблі? Хоча, можливо, так і було потрібно, - Масор Нукаш ніколи не виходив у море, та на кораблі раніше не бував. Плавати за кордон йому не доводилося, а, коли треба було, наприклад, до столиці, - їздив верхи або екіпажем.

У якомусь коридорі їх зустрів Гайр Даурс, головний в цих лицарів, та, взагалі, у цій експедиції. Жестом відпустив вояка, що проводжав гостя, а потім звернувся до нього:

-Вітаю вас на нашому кораблі. Та дозвольте одразу вибачитися: я трохи обманув вас.

-Щодо чого? – Досвідчений чиновник відразу насторожився. Тепер він розумів, що цей озброєний проводжатий – теж не просто так. Тим більше, що в Гайра Даурса при собі теж пістолет, - новітній, барабанний, він лише чув, що такі з’явилися у Республіці вільних островів, але сам до цього не бачив. І точно вже не хотів бути першим у власній країні, хто отримає з такого пістолета кулю у голову.

-Щодо того, про що будемо говорити. Та з ким.

Гайр Даурс відчинив якісь двері, й разом із гостем опинився у приміщенні, більшому за звичайну каюту. Зараз його освітлювала пара масляних ліхтарів. Тут стояв дерев’яний стіл та лавки навколо нього, але Масору Нукашу стало не до інтер’єру, - до цього він із цікавістю роздивлявся корабель зсередини, - коли побачив молоду жінку, що підводилася з лавки йому назустріч. Цього не могло бути, але, - обличчя, манера рухатися, навіть це волосся,  - частина пасм темна, частина руда, так, що незрозуміло, який колір справжній… Він бачив лише одну дівчину, яка фарбувала так волосся, проте, її вже не мало бути серед живих. Але ось вона перед ним! А … він стоїть у зовсім невеликому приміщенні, й навіть немає куди впасти на коліна. Можна лише вичавити з себе:

-Ваша високість..? Невже ви…

-Так, це я. І я жива, - сказала Таяль. Гайр мимоволі відзначив, як змінився її погляд, манера говорити, навіть постава. – Сідай, нам є про що поговорити. До речі, Гайр тепер – мій чоловік. – Вона спостерігала, як начальник канцелярії незграбно вмощується на лаву навпроти, а Гайр сідає збоку, але так, щоб бути між гостем та дверима.

-Я радий та вітаю вас, що врятувалися. – Масор Нукаш не міг второпати, як це могло статися, бо про розпорядження царя Улоса знищити усіх родичів Раваха, свого попередника, добре знав: звістка про цей жорстокий наказ докотилася свого часу й до провінції. А головне, - що усе це означає? На це питання, щоправда, одразу й отримав відповідь:

-А тепер повернулася, щоб отримати те, що належить мені.

От тепер багато чого стало зрозуміло. Гірше, - з точки зору Масора Нукаша, - було те, що він чудово розумів: якщо відмовиться брати участь у цьому, то звідси просто не вийде.

-Ви маєте право на це, - кивнув чиновник. – Але це буде непросто. Щоб повалити царя Улоса…

-Він не цар, він самозванець та вбивця! – різко сказала Таяль; Гайр навіть здивувався, що вона  взагалі здатна на такий тон.

-Так, ваша високість, - покірно кивнув Масор Нукаш. – ми просто звикли… Як би там не було, щоб його повалити, необхідно перемогти. На полі бою. – Він подивився на Гайра, до якого навіть не знав, як правильно звертатися. Ще вдень, коли той приходив до нього, - був прохачем, який натякав на хабар. А тепер – виявляється, він чоловік її високості… Цікаво буде дізнатися, як так сталося, якщо, звісно, він до цього доживе. – Гадаю, пане, ви вважаєте, що це можливо, якщо вирішили…

-Можливо. В нас є зброя, якої немає у ворога. – У подробиці Гайр вдаватися поки не став. - Але наскільки це буде складно, - залежатиме від того, хто підтримає нас.

Усі троє розуміли, що мало хто краще розуміє стан речей якщо не у країні загалом, то у власній провінції, ніж начальник канцелярії намісника. Можливо, навіть краще за самого намісника.  Питання було у іншому: чи вирішить він казати правду? Щиро зрадів тому, що її високість врятувалася, або буде шукати будь-яку можливість вирватися звідси, а потім приведе вірні Улосу війська? Сам чиновник вирішував для себе саме це питання. Та, нарешті, ухвалив рішення.

-Народ зрадіє, - сказав Масор Нукаш. – По-перше, не сказати, щоб вони … любили вашого батька, але, коли вбили не лише його, а, як нам повідомили, усю родину… Люди були вражені такою жорстокістю. Такого у Таворському царстві ще не бувало.  А по-друге, спочатку вони гадали, що новий цар… Так, він не цар, але вони так гадали… Що він покращить їхнє життя, а головне – що люди виберуться з бідності, що над кожним не буде висіти небезпека стати рабом. Але цього не сталося, насправді, стало лише гірше.

-Чому? – спитав Гайр, який з розповідей дружини знав, яким стан речей у її країні був раніше.

-Бо, щоб наповнити скарбницю після війни, Улос ще збільшив податки. – Таяль кивнула, чи-то розуміючи його думку, чи тому, що цього разу співрозмовник назвав узурпатора просто на ім’я. – Та став забороняти деякі ремесла, торгівлю певними товарами, вводити монополію, - наприклад, на сіль. Але при цьому скасував мито на міцне вино, що ввозять, в основному, з вашої країни. А ще – став чомусь опікуватися лихварями…