15. Удари, але не долі.

Цього світанку Таяль не побачила. Не тому, що із нею сталося щось погане, а лише з тієї причини, що, хоча й прокинулася рано, але залишилася у каюті. Бо корабель цього разу не був у відкритому морі, - де вона так любила стояти біля борту та дивитися у далечінь, - а входив до порту у її рідній країні.

Вибір, - заходити саме до міста Лойлі, - зробив, звісно, Гайр Даурс. Місто це було ідеальним з точки зору його плану: невелике, досить бідне навіть за мірами Таворського царства, але, звісно, тут були усі атрибути держави: гарнізон, намісник царя зі своєю канцелярією, суд, та усе інше, що потрібно.

Звісно, й митниця теж. Саме митник і був першим, хто піднявся на борт, коли з корабля на причал спустили трап. Зазвичай чиновника зустрічав капітан, але цього разу поряд із ним стояв лицар, який «керував експедицією», щоб це не означало. Митника запросили до капітанської каюти, поклали перед ним необхідні папери, та поставили глечик із вином, як вимагала ввічливість щодо такої поважної людини.

На перелік подорожувальників митник ледь поглянув. Головним для нього було, що ці люди нічого не збиралися ввозити до Таворскього царства. Це викликало в нього змішані почуття. Іноземні товари він, - як привчили на службі, - вважав злом, бо вони конкурували з тими, які вироблялися у країні. Навіть, якщо останні були гіршої якості, - як можна дозволяти заробити іноземним купцям? Краще нехай свої ремісники та плантатори продають те, що зробили або виростили, дорожче. Про покупців тут ніхто не думав. З і ншого боку, за товари платили мито, яке йшло до царської скарбниці.

Втім, у цьому випадку нічого ввозити ніхто не планував, а відповідно, й платити. А навіщо ж тоді ви прийшли сюди? Поповнити запаси? Вам потрібно багато чого закупити? Можливо, дозволите, панове, порекомендувати, в кого з місцевих можна зробити це? Якщо вже не вдасться вимагати хабарів від цих людей, - тим просто немає за що їх давати, - тоді, вирішив митник, потрібно спробувати отримати «подяку» від місцевих торговців, які, завдяки йому, зароблять добрі гроші. Хоча, взагалі, він був здивований. І самою метою експедиції, - які ще колонії у віддалених землях, та ще завойовувати які хочуть люди приватного торгового домму, а не армія якоїсь держави? А ще більше – тим, що для зупинки та поповнення запасів вони обрали його країну та його місто.

Настільки, що навіть не звернув увагу, коли у розмові цей лицар, до того ж, його рідною мовою, почав розпитувати про тих, хто сидить на високих посадах у місті. А ще – де та що у ньому розташовано. Втім, чиновник, залишаючи, - вже не дуже тверезим, - корабель, все одно дав дозвіл усім, хто на ньому був, зійти на берег (його переконали, що хворих тут немаэ), тож, вони самі зможуть побачити…

Гайр Даурс це й хотів зробити. Але перед тим повернувся до власної каюти, де Таяль з нетерпінням чекала звісток. Сів поруч та почав розповідати:

-Намісника царя у місті звати Гасіл Ламі.

-Це – один з соратників Улоса. – Таяль, звісно, пам’ятала багатьох з тих, про кого говорили у палаці, до того, як усе скінчилося. – От лише не знаю, чому він опинився тут, у такій глушині. Можливо, чимось завинив…

-Він і має бути соратником. А начальник його канцелярії – Масор Нукаш.

-А оце вже добре! Я пам’ятаю його. Він вже займав це місце, коли ми з батьком були тут. Я з ним розмовляла, він має мене пам’ятати.

-Так, це добре. Я навіть з’ясував, де він живе. Начальник гарнізону – воєначальник Мєон Ховр.

-Він воював за Улоса, але був одним з тих, хто довго коливався, перш ніж взяти його сторону. – Таяль замислилася. – Тут цікаво інше. Воєначальник – це, за нашими порядками, дуже високе звання. Вище лише полководець, але його можна заслужити, лише, якщо самому виграти війну чи, принаймні, кілька вирішальних битв. Поки я була тут, казали, що таке звання собі взяв сам Улос, на доповнення до трону. Мабуть, інших таких і немає.

-То й що? – здивувався Гайр.

-Незрозуміло, чому цей Мєон опинився начальником невеликого гарнізону у далекому бідному місті. Це теж, мабуть, заслання.

-Тоді, можливо, він ображений на Улоса. – У розмовах вони навмисно називали ворога лише на ім’я: іменувати, навіть між собою, його царем, - означало визнати, що йому належить перебувати на троні. – А що ти скажеш про місцевого суддю? Його звати Наер Цегош.

-Він був суддею й за батька. Я погано пам’ятаю його, - зізналася Таяль. – Але про нього казали, що йому начхати, хто там сидить у столиці, для нього важливий закон.

-Так і має бути, - кивнув Гайр, але вона заперечила:

-А хіба він не має сказати щось, якщо на троні опиняється самозванець, який убив своїх родичів?

-Можливо, він вважав, що це – не його рівень, що це не має стосунку до тих справ місцевих людей, які він розглядає. Як би там не було, ми до нього не будемо звертатися. Для цього він нам непотрібен, навіть, якщо теж пам’ятає тебе.

-А до кого будемо? До Масора Нукаша? Треба, щоб він мене упізнав, переконався, що я жива, та єдина, хто має законне право… Але як дістатися до нього?

І Гайр почав викладати свій план.

Аратта, здавалося, ніколи у житті не відчувала такої втоми. Здавалося б, чого тільки не доводилося пережити, - арешт у власному будинку, полон в піратів, втечу разом із Акселієм, шлях до порятунку без їжі та майже без води, - а от такого не було. І це незважаючи на те, що робити у камері немає чого, та ніякої роботи від неї ніхто, звісно, не вимагає!