14. Страхи та союзники.

-Можливо, вам це зараз нецікаво, майстре, - сказав Раті. – Але той невеликий корабель із турбіною спустили на воду.

-Чому ж нецікаво? – відповів Акселій, хоча голос його звучав так, ніби це зараз – не те, що не головне, а щось, від чого далекі його думки. Хоча виявилося, що усі подробиці того, що відбувалося й там, на верфі, він тримав у голові. – На нього встановили той бункер для подрібненого вугілля, який механічно подає його до топки, що ти винайшов?

-Так, встановили. Ми не виходили у море, поки ви не віддали такий наказ, але торку завантажили та турбіну запустили. Усе працює.

-Це добре, і додаткову плату ти, звісно, отриаєш. За інших обставин я б самм вийшов у море на випробування, - сумно посміхнувся Акселій: він зазвичай робив так із власними винаходами.

-Можливо, вікладемо їх трохи… До того, як пані повернеться, й ви зможете…

-Добре, що ти віриш у це. – Сумна посмішка зберігалася на обличчі Акселія. Але він отриав несподівану відповідь:

-Я вірю у вас, майстре.  Минулого разу ви перемогли усіх ворогів, а пірати, з якими змовився член Ради дев’яти, - це не те, що просто плантатор… - Раті щробив паузу. – До того ж, це не просто жорстоко, це так несправедливо, що … я просто не вірю, що так може бути!

-На жаль, може. Від несправедливості ніхто не захищений. Хоча з нею й треба боротися. Навіть, коли вона втілена у рішенні судді. А за довіру дякую.

Тепер Раті бачив на обличчі майстра знайомий зосереджений вираз. Насправді, він був здивований вже тим, що, прийшовши доповісти про спуск корабля із новим двигуном, а до того ж – із залізним корпусом, на воду, знайшов того у майстерні, що була при будинку. Здавалося б, невже у такий час людині буде до того..? Але Акселій вважав творчість свого роду віддушиною, до того ж, за цим заняттям іноді приходили добрі думки, - як і коли їдеш верхи, - а він зараз потребував добрих думок.

-Звісно, я допоможу, чим тільки зможу, майстре, - продовжував Раті.

-Я майже не розмовляю із простими людьми на вулицях, - сказав глава торгового дому.  – На відміну від тебе. Певен, про те, що сталося із Араттою, знає вже усе місто. Що вони говорять?

-Різне, майстре. Є ті, хто зловтішається: мовляв, чи не найбагатша жінка на острові, а помре, як звичайна… Ви, напевно, й самі знаєте, що багато хто заздрить… Але ті, хто розуміє, що саме сталося, - вони налякані.

-Чим?

-По-перше, якщо це сталося … із такою жінкою, із вашою дружиною, - то може статися з ким завгодно. По-друге, ті, хто знають, яким безглуздим був привід… Насправді, багато хто каже, що непотрібно було так чинити із чужою рабинею. Але навіть вони згідні, що це – дрібниця. Й через це засуджувати людину до страти? Усі розуміють, що Енор Охас – хоча й багата людина, але … йому далеко до члена Ради дев’яти. Отже, вирок не куплений, до того ж, про цього судю кажуть, що його підкупити не можна. Але це означає, що ніхто не може бути у безпеці, якщо той, хто знає закон, придумає щось таке.

-Найрозумніші усвідомили це, - кивнув Акселій. – Потрібно, щоб таких було побільше. Коли розмовляєш із людьми, висловлюй цю думку. Та Палуді скажи…

-Буде зроблено, майстре, - кивнув Раті.

-Ти казав, що про цього суддю говорять, що його не можна підкупити… А хто? Його знають?

-Так. До речі, Палуді знайома із дружиною брата його секретаря. Так вона каже, що суддя після цієї справи взяв відпустку, та не виходить з дому. Напевно, переживає, що змушений був ухвалити таке рішення, але він нічого не міг зробити.

-Добре було б з ним побалакати, - сказав Акселій, і вираз його обличчя не віщував нічого доброго. – Можливо, ти знаєш, де він живе?

-Знаю. – Раті привітав себе із вірною здогадкою, - він навмисно з’ясував це, звісно, через дружину. А майстра він давно знав. – В нього будинок на околиці міста, біля річки, точніше, біля заводі, що вище мосту за течією. Красивий, двоповерховий, із башточкою та зеленим дахом. – Він зробив паузу. – А хіба ви маєте право говорити із суддею?

Акселій посміхнувся:

-Звісно ж, ні! І взагалі, напевно, я поїду з міста на кілька днів. А тобі доведеться, окрім звичайних справ, продовжувати те, що я роблю тут. Я маю на увазі механічну колісницю.

-Я усе зроблю, майстре. Коли ви дуаєте повернутися?

Раті не міг здогадатися, що задуав майстер, але – він точно щось задумав! З точки зору хлопця, це було добре. Точно вже краще, ніж сидіти та сумувати.

Потім Акселій повернувся до кабінету, бо іще учора отримав листа з проханням про зустріч. Писав син глави іншого торгового дому, й ігнорувати це не потрібно було. Із колегами сваритися – собі дорожче.

Перед зустріччю він за звичкою пригадав, що знає про гостя. Хлопець молодший за нього. Звати його Асіт, він син Сутьє Каруса, глави торгового дому, хоча й невеликого, - не порівняти із його власним, - але відносини з ним важливі. Сутьє Карус займався імпортом  деяких рідкісних металів, які не видобували у Республіці вільних островів, та які були потрібні для покращення металу, з якого виготовлялися парові машини, та іще багато чого корисного. Насправді, до появи винаходів Акселія Мара, розмір його справи був невеликий, але тепер – оборот збільшився у багато разів. Можна було сказати, що вони залежали один від одного. Ще торговий дім Сутьє Каруса привозив з далеких країни насіння нових для Аалу та інших островів сортів рослин, тому з ним мали справу також і плантатори. На відміну від самого Акселія, того ж Алура Брау та, наприклад, Сііна Керту, цей купець зосередився на двох товарах, і не робив спроб розширити справу. Йому вистачало. А от, щоб Сутьє залучав до справ сина, Акселій раніше не чув, а тому вирішив обов’язково з ним зустрітися. Він – спадкоємець, напевно, і з ним у подальшому, так чи інакше, доведеться мати справу.