13. В кожного свої задоволення.

Енор Охас був задоволений життям зранку. По-перше, Мейні вночі явно намагалася зробити так, щоб він ані про кого іншого й не думав. Звісно, це була марна спроба, але не відмовлятися ж? По-друге, в нього були сьогодні кілька справ. І підготовка головного плану, - він отримував задоволення від цього, бо вважав, що розставляє пасту усім, хоча ніхто про це ще здогадався. Якби він грав у шахи, то точно згадав би аналогію з цієї гри, але Акселій Мар ще не встиг навчити шахам людей з цього світу. Проте, він наперед смакував, як одного разу усі ці дурні зрозуміють, що прокинулися у зовсім іншій країні, а головне – ким стали вони самі. Шкода, що Акселій Мар, напевно, зможе уникнути цього, якщо, звісно, буде живий, але йому навряд чи буде від цього легше.

-Ти сьогодні вдома? – спитала Мейні за сніданком.

-Так, мені немає куди їхати. А що?

-Мені буде потрібен паланкін.

-А куди ти-то зібралася? – здивувався Енор.

-До крамниці, і взагалі…

-Можна було б послати когось, - посміхнувся чоловік. – Але, якщо тобі нудно вдома… - Він не збирався обмежувати свободу дружини без необхідності. – Тільки, щоб тебе охороняли.

-Куди не підеш, усюди юрба, - невдоволено зауважила Мейні, маючи на увазі слуг та охоронців. Енор Охас і не звик жити інакше, тому лише знизав плечима:

-Час такий. – А потім, що було для нього зовсім невластивим, видав свої думки. – Зате, коли усе це закінчиться, ти сама приємно здивуєшся.

Мейні не стала замислюватися над цими словами, вона раділа вже й тому, що їй не заборонили виходити з дому. Взагалі, раніше вона просто пройшлася б вулицями, куди їй було потрібно, але не тоді, коли стала дружиною одного з найбагатших людей республіки: ходити пішки таким людям не належало, тому, коли потрібно було куди-небудь недалеко, використовували паланкін. Добре, що у рабах для цього нестачі немає.

Лас радів, що між островами Республіки тепер курсують пароплави. Йому, насправді, було все одно, чим там приводиться корабель у рух, але, якщо можливо перебувати у морі менше часу, - тим краще. А цей пароплав був напрочуд швидкий. Порт у Береші, щоправда, був куди менший за столичний, але цього слід було очікувати. Найбільш далекий острів, глушина…

В нього була невелика дорожня сумка, та, побачивши, що пароплав пришвартувався, він став думати про те, де зупиниться у цьому місті. Усього лише рік тому тут не було навіть готелю, але тепер, коли мандрівників побільшало, це мало змінитися. Люди дуже швидко розуміли, у чому є потреба, та як на цьому можна заробити. Варто було лише дати поштовх, - але саме це й зробив Акселій Мар. Лас радів і тому, що доля дала йому можливість познайомитися з такою людиною.

За людьми, що спускалися трапом на причал, спостерігали двоє стражників. Один з них, у чорних обладунках, вимогливим рухом покликав Ласа до себе, й тому не залишалося нічого, як виконати вимогу, дивуючись, як ці «чорні» бачать серед людей рабів, - або, як у його випадку, колишніх рабів. Саме так і виявилося, бо, коли Лас наблизився, «чорний» глузливо сказав:

-Ой, а хтось, здається, втік від хазяїна!

-Ви неправі, пане, - спокійно, але з гідністю відповів Лас. – Я, дійсно, був рабом, але господар давно відпустив мене на волю.

-Документ є? – спитав стражник, і Лас витягнув з кишені аркуш. Це був не той документ, де говорилося, що він сам служить у стражі, а, дійсно, отриманий ним у той день, коли він став вільним. «Чорний» прочитав його та повернув власнику, - прискіпатися не було до чого. Але спитав:

-І що ти збираєшся робити у Береші?

-Пошукаю собі заняття, - знизав плечима Лас. – До столиці зараз привезли стільки рабів, що знайти звичайну роботу стало важко.

-А ти гадаєш, в нас тут інакше? – спитав другий стражник. – Для цього потрібно вміти щось, чого не вміють інші.

Лас вмів, але вирішив не казати про це, бо стражникам його вміння могло не сподобатися.

-Я спробую. До речі, можливо, ви підкажете мені, чи є тут недорогий готель?

-Так. Йдеш оцією вулицею, на третьому перехресті повертаєш ліворуч, та побачиш синю вивіску, -  підказав «чорний». – От лише тобі навряд чи там сподобається.

Усім своїм виглядом він показав, що цей подорожній більше йому нецікавий, - якщо виявити втікача не вдалося. Щоправда, це відчуття було взаємним. Лас підняв свою сумку та попрямував у вказаному напрямку.

Та сама кімната, той самий стіл, але за ним не троє, а двоє. Мати й син. І зовсім інший настрій.

-Я не можу не думати… - сказав Акселій. – Цей мерзотник не лише тримає Аратту у полоні, та хоче вбити. Він навмисно не дозволив мені нічого передати їй. Так про це й написав, мовляв, це вже немає значення, їй вже нічого не знадобиться. Для нього вона вже мертва.

-Так, але не лише це. Він хоче додатково принизити вас обох. – Ірья похитала головою, відпиваючи слабкого вина.

-Так. Але головне, він хоче, щоб Аратта страждала. Уяви собі, сама, - він написав, що вона у одиночній камері, - у підвалі, у чому була…

-Так, але із цим ми поки не можемо допомогти.