12. Кожному – своє, навіть пастки.

Такої картини, мабуть, ніколи ще не спостерігали мешканці міста Аал, столиці Республіки вільних островів. Зазвичай багаті люди, а тим більше – голови торгових домів та члени Ради дев’яти, їздили повільно та поважно. Але цього разу Авір, провівши очима фургони стражі, махнув батогом, і коні рвонули з місця. Мабуть, ніколи він не долав пів міста так швидко, а, коли екіпаж підлетів до будинку на розі центральної площі, - коні були усі в милі. Охоронці, побачивши його наближення, відчинили ворота, але здивувалися, коли екіпаж зупинився надворі, з нього ніхто не вийшов, а Авір, замість розпрягти коней та завести до стайні, побіг до задніх дверей будинку, відчинив їх та став бігом підніматися сходами.

Акселій сидів у власному кабінеті, а крісла навпроти займали Хапір Вес, управитель торгового дому, та Сат, головний рахівник. Темою розмови було міцне вино. Напій, який там, звідки Акселій прийшов, був би чимось середнім між горілкою та бренді, але, дійсно, міцний (сам Акселій майже ніколи не пив його), виробляли на винокурні, що також належала торговому дому Акселія Мара. Частину пляшок купували власники трактирів, але жителі острова не могли б випити таку кількість, - подібні напої виробляли й інші купці, - тому більшість йшла на експорт до чужоземних країн. Але Акселій Мар не був би Акселієм Маром, якби не запропонував удосконалення процесу виробництва. Усі троє тільки-но зробили по ковтку, щоб переконатися, що якість напою не погіршилася, - не більше, - а от собівартість мала скоротитися на третину.

-Що це буде означати для нас? – спитав Акселій, та почув відповідь рахівника:

-Залежить від того, пане, як ви вирішите: зберегти ціну, щоб отримати більше прибутку за кожну пляшку, або знизити її.

-Якщо знизимо, тоді ті трактирники, що купують в інших купців, перейдуть до нас, - зауважив Хапір Вес.

-Тоді питання, чи вистачить нам сировини, та чи зможе винокурня виробити стільки, щоб отримати більше, ніж якщо…

Закінчити Акселій не встиг, бо двері раптом з гуркотом відчинилися, й перед ними постав Авір, із розпатланим волоссям та божевільним поглядом. Та з порогу прокричав:

-Пане! Пані заарештували!

Акселій, який, побачивши таку картину, хотів було, щонайменше, призвати раба до порядку, застиг із відкритим ротом. Як, власне, й обидва співрозмовники. Але він оговтався першим, бо за мить спитав:

-Як? Хто? Де?

-Я чекав біля театру, - розпочав розповідь Авір.  – Пані вийшла, і тут під’їхали два фургони, з них вийшли стражники. Вони спитали, хто вона, а потім сказали, що вона заарештована. Пані перепитала, й вони показали їй наказ судді. А потім загорнули руки за спину, посадили до фургону та повезли.

-Що пані сказала тобі?

-Наказала їхати додому та повідомити вас, пане. Я це й зробив! А ще … сказала передати вам, щоб ви не робили дурниць!

Така заява для раба зазвичай могла закінчитися покаранням але Акселій лише перепитав:

-Так і сказала?

-Саме так, пане!

-Тоді … так. Зараз іди, знайди Скенши, та скажи, щоб вона прийшла сюди. А потім приходь сам. Я напишу листа ватажку Латіру, щоб він терміново приїхав сюди. А ти відвезеш його, тому будь готовий сідлати коня. Якщо він спитає, то розповіси у подробицях, що сталося.  Зрозумів?

-Так, пане. – В Авіра вже був нормальний погляд, він заспокоївся, коли отримав чіткий наказ, як діяти. Акселій його розумів: справа раба – маленька. А от господар не у такому доброму становищі. Глава торгового дому виглядав, мабуть, більш впевнено, ніж почувався, коли, провівши очима Авіра, сказав управителеві та рахівнику:

-Про вино поговоримо іншим разом.

-Навіщо так … з руками? – спитала Аратта. – Я ж не опираюся. Та не збираюся.

-Так належить, - відповів Астеш Бай, старший з цих стражників.

-А чому… Ви ж – «чорні», ви займаєтеся справами, пов’язаними з рабами. До чого тут я? – Вона дійсно не могла цього зрозуміти.

Астеш Бай подивився на неї згори, - заарештовану посадили просто на підлогу у фургоні, тоді як самі стражники сиділи на лавках. Спочатку Аратта подумала, що це, щоб вона не бачила, куди її везуть: вікна у фургоні були біля даху, й тепер крізь грати на них було видно лише небо. Підлога була з нефарбованих дощок, опертися спиною не було на що, й довелося впертися кулаками у ці дошки, щоб зберігати вертикальне положення хоча б частково. На відміну від її екіпажу, фургон не мав ані ресор, ані гумових шин, - колеса буди дерев’яні із кованими ободами, - а тому, коли він стрибав на бруківці міських вулиць, важко було зберігати рівновагу.

Усі ці відчуття, зовсім нові для дружини власника торгового дому, увірвалися у мозок, тому вона не одразу звернула увагу на погляд стражника. Він був спрямований … нижче шиї, туди, де крій куртки-сорочки її замшевого костюму залишав місце для погляду та уяви. Їй так подобалося, та Акселію теж, але жоден з них не розраховував, що вона буде сидіти отак на підлозі, а над нею – чужий чоловік, явно не із добрими намірами. А ще стало зрозуміло, чому він наказав так вчинити з її руками. По-перше, неможливо було закритися, по-друге, стягнуті між собою, аж до болю, лікті, а не лише зап’ястя, не лише позбавляли можливості чинити опір, а ще й змушували її прийняти позу, за якої видовище ставало ще більш цікавим. Тим більше, що фігура Аратти вирізнялася тонкою талією та визначними місцями там, де, з точки зору чоловіків, вони мають бути в жінки. Недаремно Акселій якось сказав, що там, звідки він прийшов, порівняти фігуру жінки із пісочним годинником, - це комплімент. Справжня красуня, білявка із яскраво-блакитними очима, вона ніколи й не гадала, що може опинитися отак … під повною владою когось… Насправді, досвід нетривалого перебування у підвалі, тоді ще власного будинку, та із такою ж скобою на зап’ястях, в неї був. Тоді Акселій знайшов слова, щоб вона… Але що відбувається зараз?