11. Ранок вечора мудріший.

Урочистості закінчилися, коли вже стемніло. Акселій, звісно, відзначив світильники, завдяки яким у залі було світло, майже, як вдень. Їхали вони з Араттою одними з останніх, та, виходячи з зали, він кинув погляд на рабиню, якій допомогла Аратта. Вона, як і її сестра за нещастям, стояла у тій самій позі, тримаючи вазу, але, принаймні, більше не хиталася.

Треба було віддати належне Енору Охасу, або тому, хто організовував весілля: тут було продумано усі деталі. Навіть те, як влаштувати, щоб екіпажі гостей не загромадили нешироку вулицю, на якій стояв колишній будинок Орбола: усім кучерам наказали відігнати їх на невелику площу трохи далі, а, лише черговий гість починав збиратися, якимось чином кликали потрібного. Тому, лише відчинилися масивні двері, Акселій із Араттою, опинившись на вулиці, побачили закритий екіпаж із гербом власного торгового дому на дверцятах. Точніше, якраз гербу вони й не побачили, бо черговий слуга вже тримав дверцята відчиненими, - Авіру не довелося для цього зіскакувати на бруківку. Пан та пані просто зайняли місця у екіпажі, й йому залишалося вирушити додому.

-Ти сьогодні привернула загальну увагу, - з посмішкою сказав Акселій. Він вважав, чи, точніше, вони обидва вважали, що розмовляти у екіпажі – добре. Навіть краще, ніж вдома. Ніхто не почує, або навмисно не підслухає.

-Здається, я врятувала ситуацію. І рабиню, й вазу, і свято, - відповіла Аратта. – А взагалі, цій Мейні я не заздрю.

-Чому? Здається, вони підходять одне одному, - здивувався Акселій.

-Отож, що здається. – Дружина рідко висловлювала незгоду з його твердженнями, а тому до її доводів краще було прислухатися. – По-перше, він жорстокий. Інакше він би не вчинив так із цими рабинями. Та із Орболом теж. Ти чув, з яким надривом він співав?

-Так, але я не чув його раніше, тому не знаю, звичайно це для нього чи ні.

-Ні. Він співав так, немов серце от-от розірветься. Гадаю, усі, хто бував на його виставах, почули це. А ці дві рабині – його донька та дружина його сина. Хто б вчинив так із усією сім’єю, навіть, якщо вони стали рабами, окрім дуже жорстокого чоловіка? Та й взагалі – прикрасити залу на власному весіллі жіночими тілами… А потім, коли він підійшов до мене… Взагалі, він хотів з’ясувати, навіщо я так зробила, та ще на очах в усіх. Але дивився при цьому так… Знаєш, ніби він хоче лягти у ліжко зовсім не з Мейні.

-Справді, дивно. Незрозуміло, навіщо він тоді одружився, - засміявся Акселій.

-Мені здається, ми чогось про нього не знаємо. А він… Він тепер може скласти уяву і про нас, і про усіх, кого запросив. Бо встиг поговорити з кожним.

-Можливо, ти маєш рацію, але ж ми припускали, що для цього він усіх і запросив. Ну, не заради ж пожертв на свій університет!

-Так, але навіщо йому, взагалі, це? Ти думаєш, як купець, яким ти і є. Ти б міг вчинити так, щоб вести справи з цими людьми. А він – просто багата людина, плантатор.

-Ну, мені він, наприклад, ставив запитання щодо перевезення свого врожаю, - поки Мейні не стало нудно. Тому, мабуть, сам займається справами. Хоча в нього є й управитель, цей його родич, Крун…

-Так, теж той ще тип!

-То ти вважаєш, цій Мейні не позастило?

-Гадаю, їй буде важко.

-А ти сама-то не втомилася? – турботливо поцікавився Акселій, оскільки знав, що, коли  довго перебуваєш серед  великої кількості людей, - це вимотує.

-Та ні. А ти?

-Я теж…

-От і добре! – Навіть у напівтемряві екіпажу вона відчула його погляд, той самий, від якого завжди трохи червоніла, навіть, коли не пила вина, як сьогодні. А отже, коли вони дістануться дому…

-Тільки скажу кілька слів Круну. – Енор Охас відпустив молоду дружину, яку до того обіймав, - вони вже стояли біля сходів, щоб підніматися туди, де мала бути спальня. Сама Мейні там ще, звісно, не бувала, та чомусь намагалася уявити, як там усе виглядає. А зараз невдоволено зауважила:

-Навіть зараз не можеш без своїх справ!

-Лише кілька слів, - повторив він, та підійшов до родича.

Той кинув погляд на Абію, що, як і Гасса, поки стояла у ніші за вазою, - не відпустивши її, звідти неможливо було вийти, а якщо відпустити, ваза розіб’ється. Й тоді…

-Зачекай, - посміхнувся Енор. – Поки що хай ідуть туди, де й були. А від завтра для них буде новий наказ. А ще потрібно буде прослідкувати за кількома людьми. Накажеш. – він пояснив, чого саме хоче домогтися. – Та, можливо, щось дізнаєшся про того вільновідпущеника зі стражі…

-Я зрозумів. Зранку займуся.

-А я завтра не буду вставати рано! – посміхнувся Енор, повернувся до дружини, взяв її під руку та повів до сходів.

А от Таяль стомилася, - чого зовсім не очікувала, - але це була приємна втома. Справа була у тому, що  Гайр Даурс вирішив влаштувати навчання для своїх вояків, - він вважав, що не треба сидіти без діла. А чого можна навчатися на кораблі? Лише стрільбі. Для цього він випросив в капітана кілька непотрібних дерев’яних діжок. Їх викинули у море, й лицарі, займаючи по кілька чоловік місця на кормі, стріляли по них з барабанних рушниць. Чим далі діжка, що поки не потонула внаслідок того, що пробита кулями, від корабля, - тим складніше влучити.