8. Пил осідає.

Сат радів, що архів, де зберігалися судові справи, був недалеко. На відміну від пана, в нього немає коня, а тим більше – екіпажу, отже, йти доводиться пішки. А сили-то вже не ті, як коли він був молодий…

А ще він сам майже усе життя був рабом. Близько року того Акселій Мар підписав йому вільну, - було потрібно, щоб Сат дав показання, як свідок, у суді, а раби не мали такого права. Якби не це, старий рахівник відмовився б від волі, - принаймні зараз (от якби це було років сорок тому – інша справа): його, насправді, влаштовувало життя, а робота із цифрами – подобалася. Але пан пообіцяв, що залишить його займатися нею, вже за платню, та дотримався слова. Через це, - та не лише через це, - пана Сат поважав, незважаючи на його молодий вік. А ще – співчував рабам. А тим більше – тим, хто опинився рабами після того, як мали волю.

Тому, дізнавшись, що сталося із Орболом, до завдання Сат поставився майже із ентузіазмом.

А от служитель архіву, побачивши його, здивувався. А тим більше – зрозумівши, що перед ним вільновідпущеник. Та поцікавився:

-Навіщо тобі це?

-Я – рахівник торгового дому Акселія Мара. Це він послав мене сюди, та доручив вивчити ці рішення. Щось йому там не подобається.

-Можна подумати, це зараз має значення! – пробурчав служитель. – Зараз ціни на рабів все одно впали. Завдяки твоєму ж пану Акелію Мару: через його парові машини багато хто продає рабів!

-Можливо, - не став заперечувати Сат. Хоча й знав точку зору пана щодо того, чому саме здешевшали раби, та був схильний погодитися із нею. Парові машини грали тут далеко не головну роль. – Я й сам не знаю, навіщо це потрібно пану. Але хіба ж можу не виконати те, що він мені доручив? – Якби Сат усе ще залишався рабом, він би вжив інше слово: «наказав». Втім, тоді його б сюди й не пустили. А тепер, уважно прочитавши лист, написаний самим Акселієм, служитель відчинив перед ним двері, пробурчавши:

-Тільки я не буду допомагати тобі. Сам шукай, що потрібно. Я лише скажу, у якому порядку розташовані справи на цих полицях. Можеш робити копії з документів, але виносити звідси справи заборонено.

-Добре, - лагідно сказав Сат, приховуючи полегшення: це було саме те, що йому потрібно.

Зробивши вигляд, що шукає потрібні йому стоси паперів, довше, ніж насправді, - от вже із документами у архіві він точно знав, як поводитися, - окрім тих справ, про які заявив служителю, швидко знайшов і справу щодо Орбола. Та здивувався, наскільки тонкою вона була. Щоправда, тим легше було, сидячи за столом у архіві, та поклавши навколо себе стоси паперів, якими ніхто не поцікавиться, вивчити ту справу, яка й була йому потрібна. Та спочатку здивуватися: бо рішення у цій справі виносив суддя Фуяль Андат, про якого казали, що немає судді більш справедливого, що його не можна залякати або підкупити. Але потім – зрозуміти, чому сталося так, та чому справа така тонка: судді залишалися лише формальності.

Сат розумів логіку того, що відбулося, але все одно був вражений. Переписав те, що потрібно, дрібним почерком, щоб займало менше аркушів, - добре, що нові окуляри дозволяли добре бачити дрібні літери, - склав їх та сховав під одягом. Озирнувся, - ні, ніхто не дивиться, - повернув документи щодо Орбола на місце,  та розпочав перегортати сторінки тих справ, щоб вивчити які, наче б то, сюди й прийшов. На це потрібно буде витратити чи не половину дня, щоб ніхто нічого не запідозрив, хоча головне він уже зробив. Та й переписані судові рішення на виході потрібно буде показати, а обшукувати його ніхто не буде, це ж звичайний служитель архіву, а не стража…

Гайра Даурса обтяжував обов’язок того, хто готував експедицію. Тим більше, що, власне, до виходу у море залишалося небагато часу. Це не навчання у заміському таборі ватажка Латіра, це навіть не бій, - він був одним з командирів під час тогорічного походу проти піратів. Це нудна, марудна робота, потрібно врахувати тисячу дрібниць. Від того, як розмістити на кораблях вояків, якими він буде командувати, та цивільних поселенців, що виявили бажання спробувати себе у новому світі (потрібно сказати, нестачі у бажаючих не було, особливо серед тих, хто останнім часом поринув у злидні, а ставати розбійником не хотів. На золотій копальні Акселія Мара місць для усіх не вистачить, тому можливість спробувати себе на нових землях багато кому здавалася привабливою), та до озброєння та обладунків, які можуть знадобитися їм. Останні частково можна було взяти на складах ватажка, частково – потрібно було замовити майстерні того ж таки Акселія Мара, а дещо й закупити. От тільки, прочитавши складений Гайром перелік, ватажок Латір покрутив головою та пробурчав:

-Ти ніби готуєшся із армією воювати, а не із племенем дикунів!

-Ми ж не знаємо, на що вони здатні. До того ж, а якщо не лише пан Акселій такий розумний, і ми зустрінемо там іще когось, хто претендуватиме на ці землі? Я не хочу, щоб мої люди гинули через те, що погано споряджені! – заявив Гайр. Ватажок вирішив не звертати увагу на це: «мої люди», та, власне, за великим рахунком, був згоден. Але це вже було, на його думку, занадто. Врешті-решт, подумав він, Гайру відповідати за це, тому хай сам вирішує, що йому потрібно. Тим більше, що усе фінансує торговий дім.

-Що тебе іще турбує?

-Дисципліна. Нам довго пливти. Багато людей, на кораблях, у замкненому просторі. Напевно вже, хтось дорветься до вина… Якщо вояки привчені до порядку, то поселенці… Тим більше, там будуть іще й жінки…