7. Розрахунки.

Гайр Даурс повернувся додому ще пізніше за Акселія Мара. По-перше, йому далі їхати, по-друге, ватажок Латір вирішив іще дещо в нього уточнити щодо підготовки до походу, не те, що цікавило главу торгового дому, а таке, що стосувалося суто військових аспектів. Їхав він, звісно, верхи, - у дворі була невеличка стайня, зараз теж порожня, але усе необхідне для коня, як не дивно, там було. Під’їжджаючи до будинку, Гайр помітив світло у вікні першого поверху (будинок був двоповерховий), та зрозумів, що Таяль іще не лягала спати. Хоча він сам сказав, щоб відпочила.

Але коли, розсідлавши коня, та зробивши усе, що потрібно, та про що знає кожен воїн, він, нарешті, зайшов до будинку, та запалив свічку, то виявив, що кімната виглядає геть не так, як коли він  поїхав, - власне, й не поживши у будинку, отриманому у спадок. Після того, як він простояв порожнім кілька місяців, усе тут мало нежилий вигляд. А тепер… Принаймні, хтось трохи прибрався, хоча й не можна було сказати, що тут повністю наведено лад. А ще – він відчув запах їжі. Та почув голос:

-Це ви, пане?

Двері з боку кухні прочинилися, й у щілині з’явилася голова із  різноколірним волоссям.

-Звісно. Хто ж іще може тут бути? – відповів Гайр, та одразу подумав, що, якщо розповіді про розбійників хоча б схожі на правду, то питання не таке й дурне. А Таяль одразу перейшла до справи:

-Я не знала, коли ви повернетеся, пане, тому приготувала таку вечерю, яку можна їсти будь-коли. Зараз … поставлю на стіл.

-Добре, дякую. Бачу, там ще й прибрано … хоча  я сказав тобі відпочити.

-Я й відпочила, - відповіла вона, накриваючи на стіл. - А потім … мені стало нудно, тому й вирішила хоча б щось робити. А більше не було чого. – Вона зробила паузу. – Це у вас, мабуть, був цікавий день, пане.

Незважаючи на втому, Гайр розсміявся:

-Це тобі просто цікаво, що ж  вдалося дізнатися про аварію, так?

-Не буду приховувати, буде добре, якщо розповісте, пане.

-Тоді слухай. Потім … усім цим займешся. До речі, ти хоча б поїла..? Добре. Ну, так от, ми вже точно знаємо, що аварію підлаштували навмисно. До того ж, пожежа виникла не через масляний ліхтар, - хтось підпалив вагон, бо пасажири бачили спалах ззовні. Але ми не знаємо, хто це зробив та чому. Пан Акселій Мар вважає, що є дві можливості…

Таяль уважно вислухала, але питань не ставила: вона вважала, що і так зайшла далеко, змусивши пана розповісти… Щоправда, ризик був виправданий. По-перше, пан добре ставиться до того, що вона розмовляє із ним, а у потязі взагалі не те, що заохочував, а прямо наказав це робити. По-друге, це було щось більше, ніж проста цікавість. Як би там не було, а це налякало її. Усе, що відбувалося з нею раніше, та чого вдалося уникнути… Це було жахливо, але зрозуміло, та до деякої міри навіть передбачувано. А ледь не загинути просто отак, у дорозі... Ще більше вона була задоволена, що ніхто не загинув, у чому є й частка її заслуги. Рабиня чи ні, - Таяль раділа, що брала участь у порятунку людей. А те, що аварію влаштували навмисно… Скоріше за усе, вони хотіли вбити людей. Але кого? Якщо вагон підпалили, вважала вона, - навряд чи метою того, хто зробив це, був грабунок: цінності, що були в пасажирів, згоріли б разом із ними. Але тоді – навіщо? Хотіли вбити когось, хто їхав цим потягом? Кого? Щоправда, окрім пана, вона нікого й не знає. А він, все-таки, - не ватажок, а лише командир одного з загонів, тим більше – не купець, не аристократ. Навряд чи заради нього зробили б таке. Тим більше – заради неї самої. Хто б тут знав… Вона вирішила сказати лише одне:

-Ви казали, пане, що вирішили взяти мене з собою у похід… Тоді я буду чекати, щоб опинитися, нарешті, на тому кораблі.

-Тобі тут не подобається? – з цікавістю спитав Гайр.

-Мені здається, тут небезпечно. Для вас, пане, а відтак, і для мене.

-Чому ти так гадаєш?

-Таке відчуття. – Вона знову зробила паузу. – Треба тут усе прибрати…

-А потім?

-Залежно від того, чи залишився у вас сили, пане. – Гайр, нарешті, побачив на її обличчі посмішку, та, вирішивши не замислюватися, наскільки щиру, відповів:

-Для цього знайдуться.

Алур Брау був не лише старшим членом Ради дев’яти, але й главою найбільшого торгового дому, та, напевно, найбагатшою людиною Аалу та Республіки загалом. Це було й не дивно: він у Раді давно, а це означає – мав можливість усі ці роки сприяти власній торгівлі. Тут не знали терміну «олігархія», але вона існувала у зовсім неприкритому вигляді. Щоправда, до Ради входили не лише купці, а й плантатори, - зараз таких було п’ятеро з дев’яти. Акселій сам доклав руку до того, що два місця у раді звільнилися, сам посів одне з них, а на друге обрали плантатора… Ставши сам одним з цих «олігархів», Акселій зрозумів, як це працює. Насправді, щоб проводити рішення, часто-густо доводилося домовлятися: ось це вигідно тобі, а це – мені. Між купцями зазвичай забезпечувалася рівновага інтересів, а от плантатори, отримавши більшість у Раді, - вперше, як він дізнався, за тривалий час, - виступали згуртовано. Це була одна з причин, чому він не міг домогтися того, що вважав за потрібне, щодо обмеження кількості рабів. Купцям було все одно, а от плантатори не розуміли, що зазвичай праця рабів не є ефективною… Та просто не розуміли, як можна жити інакше. Що там плантатори, якщо навіть Аратта, коли він вперше розповів, що там, звідки він прийшов, немає рабства, здивувалася: як же можна без нього жити..? І це жінка, що ледь уникла, - завдяки йому ж, - небезпеки стати рабинею сама… Що вже говорити про цих плантаторів?