6. Під покривалом подій.

Начальник стражі того округу, де сталася аварія на залізниці, теж не спав усю ніч. Та увесь час лаявся собі під ніс. Ще рік тому його служба була напрочуд спокійною, - коли його призначили сюди, він навіть бідкався, що у такій глушині, де ніколи нічого не відбувається, кар’єри не зробиш. Але потім вирішив, що такий спокій – це теж дуже непогано. Займатися доводилося, хіба що, дрібними крадіжками, незаконними азартними іграми на ринку, та ще коли чоловік дружину поб’є, бо п’яний. Або навпаки. Навіть, коли до смерті, - це, звісно, прикро та сумно, але труднощів для розслідування собою не являє.

Тепер усе не так. За останній рік розплодилися розбійники, - і з числа рабів-втікачів, і з вільних, спробуй зрозумій, хто де. Але ловити-то їх – йому, а людей у стражі не побільшало. Жертв, - або їх родичів, - втішати теж йому, і це вже саме по собі не назвеш приємною справою.

Зміни ці розпочалися, коли у столиці главою одного з найбільших торгових домів став Акселій Мар. Начальник стражі намагався зрозуміти, чи є тут зв’язок, - самого пана він не зустрічав, але не довіряв чужоземцям, - та, головне, що ж буде далі? Проте, звинувачувати людину, - тим більше – таку, - без доказів, теж не міг.

Як би там не було, а через те, що сталося тепер, в нього купа нових труднощів, і це вже точно пов’язано із Акселієм Маром! Залізниця-то належить саме йому! А із наслідками розбиратися тепер – начальнику місцевої стражі… І де справедливість?

Як би там не було, а на місце аварії він вирішив виїхати сам, залучивши усі доступні йому вози для того, щоб доправити до міста постраждалих. Тим більше, цей лицар сказав, що там є ті, хто не може ходити.

От тільки для того, щоб дістатися до них возами, потрібно було деінде прорубувати дорогу крізь хащі. Тому перші, хто прибув туди разом із ним, були вершники, які привезли їжі та, головне, води. А ще – обидва місцеві лікарі. В них точно було чимало роботи, - накладати шини на зламані руки та ноги, перев’язувати рани… На щастя, ніхто хоча б не загинув.

Вивезти возами усіх одразу було неможливо, - людей було стільки, що їм доведеться їздити до міста та назад кілька разів. Першими стали вивозити поранених, потім жінок та дітей. Сам начальник із кількома людьми залишився на місці: по-перше, щоб забезпечити охорону від розбійників (вони мали з собою рушниці та пістолети), а по-друге – розпочати слідство.

Перше не знадобилося, ніякі розбійники не з’явилися за ніч, можна було сказати, що із цим йому пощастило. Із оглядом пошкоджених колій та, власне, паровоза й вагонів (два з яких згоріли) він вирішив почекати до ранку, поки не розвидніться. Що побачиш у темряві? А от розпитувати людей, що поки залишалися тут, можна було розпочинати. От тільки хто з них щось бачив, міг щось суттєве повідомити?

Окрім машиніста, звісно, який розповів те ж саме, що й цьому Гайру Даурсу: що колію пошкодили навмисно, та ще й у такому місці, де він не міг побачити, доки не виїхав з-за повороту. Начальник стражі розмовляв з ним особисто, до відома те, що повідомив машиніст, узяв, але це не означало, що повірив. Бо, - на відміну від лицаря, - чудово розумів: той може просто намагатися виправдатися. Хоча й виключати, що каже правду, не можна, а отже, доведеться поки залишити їх із помічником тут, а зранку оглянути разом із ними рейки.

Огляд затягнувся; начальник тепер схилявся до того, що машиніст має рацію. Але тут один з його людей вигукнув:

-Потяг!

-Де?! – Тільки цього й не вистачало! Якщо він вріжеться… Але підлеглий вказав у протилежний бік, у бік столиці:

-Ось там дим!

-Краще б вони не бачили це…

Однак усі ще більше здивувалися, коли не по зустрічній, а саме по тій, яку було пошкоджено, колії з’явилося небачене диво. Не потяг, а якась дивна суміш паровоза, - тільки із маленькою машиною, встановленою ззаду,  - та пасажирського вагона. Пофарбований дивний транспортний засіб був у червоний колір, - окрім металевих частин машини та коліс. А коли під’їхав та, із характерним шипінням та пихтінням, зупинився за кількадесят кроків від місця, де було пошкоджено колію, - начальник побачив на його боці герб торгового дому Акселія Мара. Йому стало усе зрозуміло навіть раніше, ніж відчинилися дверцята, з них виставили сходи, на кшталт корабельного трапу, та на землю стали сходити люди. Гайр Даурс, той самий лицар, що повідомив його про аварію, - а ще, знав тепер начальник, врятував людей з палаючого вагону. Зараз лицар виглядав навіть більш стомленим за нього самого. Двоє чоловіків, - старший теж був воїном, це було видно з легких обладунків, які носити зараз, можливо, й не було потрібно, та зовсім молодий, у замшевому костюмі, які носили у столиці багаті люди. А ще – висока молода жінка із довгим каштановим волоссям. З ними були кілька рядових вояків, - певно, для охорони.

Той, що у замшевому костюмі, озирнувшись, швидко визначив, хто тут головний, та попрямував до начальника стражі, - його дорогі черевики загрузали у землю, - та сказав:

-Доброго дня, пане начальнику. Я – Акселій Мар, і ми приїхали, щоб особисто з’ясувати, що тут сталося.

-Я – Садал Скард, начальник стражі. Що сталося – ви самі можете побачити. Зараз я вам покажу…

-Спочатку скажіть, чи є загиблі? – поцікавився Акселій. – Немає? Вже добре. Куди повезли поранених? До лікарів вашого міста? Передасте їм, нехай зроблять усе, що потрібно, лікування цих людей оплатить торговий дім.  Давайте подивимося на те місце, де пошкоджено рейки. Але спочатку – поговоримо із машиністом, якщо він ще тут.