4. Мапи, дороги, долі.

-Мені теж незвично, - сказав Гайр Даурс. Це була відповідь Таяль, яка пробурмотіла собі під ніс, що сподівається: подорож буде безпечною. – Ти вперше їдеш потягом?

-Звісно, пане. На вашу плантацію нас привезли просто з порту.

Вона із цікавістю оглядалася навколо. Навіть, якби їй довелося їхати потягом до цього, рабів, напевно вже, перевозили б у вагоні, схожому на вантажний. Гайр вирішив навіть не питати, скільки часу та у яких умовах тримали їх у порту перед продажем. Работоргівці не відрізнялися гуманністю.

А тут – вагон, що був у середині потягу, призначався для людей заможних. Він був розділений на невеличкі кімнати. Та, у якій вони із паном знаходилися, побачила Таяль, була розрахована на двох людей. Гайр пояснив, що у будь-якому разі заплатив би за те, щоб сторонніх тут не було, а тоді навіщо окремо віддавати зайві гроші за місце для рабині у загальному вагоні? А для усіх – вона прислуговуватиме у дорозі. Таяль подумала, що справа не лише у цьому. Їхати їм довго, через весь Аал, вони й ніч захоплять. А ніч пан, напевно, втрачати не хоче.

Якщо що, то вона й не проти. Не кажучи вже про те, що це точно краще, ніж залишитися на плантації. А зараз – треба роздивитися, де ж опинилася. Перше, на що Таяль звернула увагу, - вікно зі склом. Напевно, це коштує великих грошей. Кімната досить велика, стіни оббиті блакитною тканиною. Два неширокі ліжка по боках, але м’які. Опинившись тут, на Аалі, як рабиня, вона й не гадала, що колись буде спати на таких. Звісно, це було до того, як пан помітив її… На невеликому столику – масляний ліхтарик, щоб можна було освітлювати кімнату вночі. А взагалі – ніби знаходишся у будинку, але він їде кудись, їде плавно, не те, що екіпаж чи віз, та із дивним звуком. Пихкання десь попереду та стукіт унизу…

-Я зазвичай їжджу верхи, - продовжував Гайр. – Коли сам правиш конем – зовсім інша справа. А тут… Від тебе нічого не залежить. Та їхати можна лише там, де рейки. Звісно, виходить швидше, якщо їхати далеко. Непотрібно давати коням відпочити, або міняти їх.

-Вам вирішувати, як їхати, пане. – А що іще, вважала Таяль, вона може відповісти?

Станція була на околиці невеликого міста, і от потяг виїхав з нього. Колії проходили тут між похилими пагорбами, порослими травою та кущами із зелено-фіолетовим листям.  Таяль дивилася у вікно та насолоджувалася тим, як змінюється краєвид. В неї небагато задоволень у житті, потрібно не втрачати ті, які випадають.

-Звісно ж, мені! – Гайр розсміявся. – А ти, взагалі, вмієш їздити верхи? Змогла б доїхати до столиці?

-Вмію, пане. Але у цій сукні їхати було б дуже незручно. – А іншої в неї, звісно, не було.

-Буду знати. До речі, якщо хочеш їсти, - їжу тут розносять, але це уде трохи пізніше. Голодними ми не залишимося.

-Дякую, пане. – Це питання Таяль вже ставила сама собі, але пану поставити, звісно, не могла.  Добре, що той про усе потурбувався. Або ті, хто влаштовував цей потяг.

-Та годі вже! – раптом сказав Гайр. До цього він теж дивився у вікно, але тепер зустрівся із нею поглядом. – З тебе кожне слово доводиться немов кліщами витягувати!

-Нам усім, коли привезли сюди, втовкмачили, як потрібно розмовляти із панами. Відповідати, якщо спитають. Бо інакше – це зухвалість, за яку можуть покарати, - пояснила Таяль.

-Розумію. Але, по-перше, ти, здається, вже помітила, що я не караю просто так. А по-друге, нам їхати довго. Й, якщо увесь час мовчати, буде аж надто нудно. Я такого точно не хочу, та й ти, гадаю, теж. Зрозуміло?

-Так.

-Тоді розповіси мені про щось.

-Про що, пане? – Це було щось нове для неї – отак розмовляти із паном на сторонні теми. Але, якщо він так хоче, якщо він наказує, - в неї, звісно, немає вибору.

-Ну, наприклад, звідки ти сама? Та, як я розумію, усі ті, кого привезли разом із тобою. Усі з одного місця, так?

-Так, ми усі з Таворського царства. Я чула, що везти рабів звідти на Аал вигідно.  Лише десять днів у дорозі, морем. Нас везли колишньою галерою, на неї тепер встановили нові щогли та вітрила, - так казали моряки, ми цього майже не бачили, бо були унизу, там, де раніше сиділи веслярі. Тільки нас туди напхали більше, бо, щоб веслувати, потрібне місце. Звісно, жінок та чоловіків тримали окремо.

-Тоді зрозуміло, чому стільки рабів почали завозити на Аал за останній рік. – Гайр замислився. – Тоді пан Акселій Мар, - я працюю на ватажка Латіра Ісара, й ми охороняємо його  торговий дім, - запозичив в піратів, яких ми перемогли, косі вітрила, з якими корабель може йти не лише просто за вітром. Тоді стало можливим обійтися без веслувальників. А потім він впровадив парові машини, такі, як та, завдяки якій ми зараз їдемо, й на кораблях. Як би там не було, вони, мабуть, переобладнали галери, і тому стало можливо перевозити багато рабів за один раз. Раніше їх везти сюди було просто невигідно.

-Мабуть, так і було. Раніше рабів продавали просто там, вдома, та до сусідніх країн. – Таяль зробила паузу. – Кажуть, тим, хто потрапив сюди, ще пощастило. – Та подумала: мені вже точно. Наскільки взагалі могло пощастити за такої долі. Принаймні, поки що так здається. А загадувати на майбутнє у її становищі – марна справа. Тому потрібно отримувати задоволення від життя, поки є можливість. От хоча б від такої розмови, - майже, немов вільна людина… Рідко кому з рабів випадає таке.