3. Життя живе та мертве.

Отаф Гербус був роздратований. Ну, справді: на службі йому усі коряться, - нехай би хто лише спробував заперечити! Усі інші справи теж ідуть добре. Головна домовленість досягнута. А дівка сперечається!

Заміж не хоче.

Й усе було б нічого, якби дівчисько – це не була його власна донька. А отже, тут не можна, як із підлеглими. Та й вдачу її він добре знав. Тут можна лише вмовити, та з’ясувати, у чому справа. Тим більше, коли вона заявляє:

-Я тобі не рабиня, врешті-решт!

Отаф зітхнув та спитав:

-Але у чому справа, Мейні? Ти … у когось закохана, а мені не сказала?

-Ні, - коротко відповіла та. Але так, що батько їй повірив.

-А його … ти давно знаєш. Він тобі що, огидний? – Мейні похитала головою, а її батько відчув полегшення. Якби вона відповіла: «Так», - на усьому плані можна було б поставити хрест. – Бідувати ти з ним точно не будеш! Ти … хочеш назавжди залишитися у моєму домі? – Така перспектива явно не була для нього приємною.

-Ще не вистачало! – пирхнула дівчина. – Та я буду лише задоволена, коли втечу звідси!

-А що, тобі тут погано? – Тепер у голосі батька був гнів. Втім, Мейні було начхати. – Чого я для тебе ще не зробив?!

Мейні різко підхопилася з крісла, та стала ходити кімнатою; її батько боровся із цією звичкою, та знав: це – поганий знак. А йому ж треба…

-Еге ж, робив… Ти гадаєш, що добра їжа та повна шафа суконь, - це й усе, що потрібно..? Ти … мене немов живою до труни поклав. А тепер хочеш просто переховати… Хіба я тут живу?

-Ну, і що далі? Ти ж сама собі суперечиш. – Отаф примушував себе бути терплячим. – Тут тобі не подобається, ти кажеш, що, мовляв, не живеш. Та що з радістю б втекла звідси. А тепер, коли я тобі кажу: ось вона, можливість втекти, - відмовляєшся, та влаштовуєш таке… Він тобі не огидний, ти сама сказала. Якби був огидний, тебе можна було б зрозуміти. А так…

Мейні зупинилася перед батьком, що продовжував сидіти, - той вирішив удати, що спокійний, хоча не був певен, що доньку вдасться обдурити. Насправді, він був на межі, ще й тому, що взагалі не звик до непокори. Вона смикнула головую, відкидаючи довге темне волосся.

-А ти подумав, ким я там буду?! – Вона майже зірвалася на крик, й Отаф зрозумів, що розмова підійшла до головного: до того, чого донька боїться. Але не зрозумів, що вона має на увазі.

-Що значить – ким? Законною дружиною, звісно! Весілля буде, й усе, що потрібно. – Це, звісно, розумілося само собою, у цьому був сенс…

-Еге ж, законною… Викупленою, а головне, в кого? В того, хто має рабинь хоч десяток, хоч сотню, якщо захоче? Й спить з кожною, коли захоче. І це … нормально в таких, як він. А мені що робити, коли він то з одною, то з іншою? Що я зможу з цим зробити? Звести цих рабинь зі світу? Так в нього їх…

-Тепер я зрозумів, - кивнув батько. – Але … ти що, вважаєш це зрадою?

-Звісно, так! Мені все одно, з ким. А, ти правильно кажеш, я його давно знаю.

-І ти через це відмовляєшся? – Отаф Гербус був здивований. Серед тих, з ким він мав справу, переспати із рабинею – навіть зрадою не вважалося. Зрада – це коли почуття та взаємність, вважали вони, а рабині пан просто наказує. Звідки ж в неї таке..?

-Я не відмовляюся, - раптово сказала Мейні. – Але за однієї умови. Ти ж з ним будеш щодо мене … угоду укладати? Як прийнято у таких випадках. Так?

-Так, - погодився він. – То й що?

-От і запишіть туди, що він урочисто присягається не заводити коханок з рабинь. Якщо він пообіцяє … я погоджуся. А ти зможеш дізнатися, якщо збреше. Якщо ні, - нічого не буде. Я влаштую скандал, просто у ратуші, перед усіма! – Церемонія мала бути саме там, на центральній площі. А враховуючи, ким будуть ці «усі», - це буде просто катастрофа.

-Це твоє останнє слово?

-Так. – Дійсно, останнє, так твердо Мейні сказала це. Усі демони не зможуть переконати її. І як, подумав Отаф, переконати Енора Охаса погодитися на таку умову?!

-Це потрібно зробити, - сказав Акселій; вони закінчили снідати, та Аратта пішла, залишивши мати ти сина удвох. – Тобі треба відповідати…

-Звісно. Я ж не хочу, щоб на мене усі оберталися … коли я одягнута, як там…

-Але запросити майстриню сюди не вдасться, - продовжував Акселій. Я їй написав вчора, коли ти приїхала. Й вона відповіла, що з радістю буде мати тебе серед клієнтів, але приїхати не може. Ноги хворі, вона лише вдома працює. Тобі доведеться поїхати до неї. Вона – найкраща у місті з тих, хто шиє костюми з замші, - пояснив він.

-А я хіба проти? – Ірья знизала плечима. Якби цей жест побачила Аратта, то зрозуміла б, від кого чоловік його успадкував. – Мені ж цікаво подивитися, що тут та як. От лише не знаю, куди іти.

-Їхати, - поправив син. – Ще не вистачало тобі пішки ходити! – Та посміхнувся. – Ти просто не уявляєш, до якого дому потрапила! Тому трохи пізніше я передам Авіру, щоб готував екіпаж. Поки що закритий, а коли твій одяг буде готовий, - будеш обирати… До того, - краще, щоб бачили якнайменше. І … щодо власної служниці потурбуємося після цього.

-Мені можна буде обирати? – з іронією спитала вона. Щоб син визначав, як жити, та що робити, - Ірья точно не звикла. Але тут це виглядало чимось, що розумілося само собою. В нього гроші, будинок теж його, кажуть, він тепер у тутешньому уряді… Але головне, що вона просто не знає, що тут та як. А хто іще підкаже? – До речі, ця Кьіна, яку  ти до мене приставив, мені подобається. Дуже тямуща.