2. Пришестя.

-Це ти… - сказав літній сивий чоловік.

-Забув, як потрібно звертатися до пана? – сказав співрозмовник. На обличчі його заграла жорстока посмішка. – Давно було, так? Ну, нічого, я нагадаю!

Він був набагато молодший, а тому сивий від ляпаса впав. Та подумав, що … пан, звісно, змінився … на вигляд, а от щодо вдачі – мабуть, ні. Він став обережно підводитися. Нових ударів не було. Вже добре, подумав він, і тут же – про те, що лише кілька днів тому … навіть не міг подумати, що буде про це думати. Що взагалі хтось може вдарити його … знову.

-А тебе не упізнати! – продовжував … пан. – Розтовстішав з тих пір, як ми бачилися … тоді, давно. А у порівнянні із тим, що було нещодавно, - де твоя пиха?

-Чого ви хочете … пане? – спитав побитий. Він тепер стояв, але дивився на співрозмовника знизу вгору, - той був вищий на зріст.

-Чого? А ти не розумієш? Жити у твоєму будинку, користуватися … твоїми грішми, хоча мені й власних вистачає. І щоб ти розважав мене та моїх друзів, коли я захочу, та твої син з невісткою й донька робили, що я захочу! Чи не досить?

-Не чіпай моїх дітей! – Сивий кинувся на пана, намагаючись схопити його за горло. – Залиш у спокої! Мене ще…

Але той відскочив убік, підставив ногу, - й сивий чоловік знову впав. Пан вдарив його під ребра, але так, щоб не скалічити, цей був потрібен йому здоровим.

-І тебе, й їх. І ти будеш робити, що я захочу. Бо … я можу обирати, покарати тебе чи їх. Зрозумів?

Виходячи з цієї кімнати у підвальному приміщенні, він обернувся, щоб перед тим, як зачинити двері та повернути ключ у замку, упіймати погляд ув’язненого. Саме такий вираз, - суміш невіри, жаху та туги, - він і сподівався побачити.

-На інших дивитися не будеш? – сказав чоловік, що чекав його у коридорі. Той, хто побачив би їх разом, одразу б подумав, що вони брати, - аж надто схожі. Хоча насправді – двоюрідні. Саме тому другому й не було, куди подітися, від старшого родича, щоправда, він і не хотів, - життя його повністю влаштовувало.

-Встигну ще. Та не лише я… - Старший посміхнувся. – Треба зайнятися усіма приготуваннями… - Вони піднялися сходами з підвалу на перший поверх. У будинку кипіла робота, з різних кімнат чути було, як хтось стукає чи пиляє. – це було вірною ознакою того, що новий власник переробляє тут усе за власним смаком. – Отут потрібно зробити дві великі ніші, - показав він на  стіни у великій кімнаті. Такі, щоб можна було стояти, а перед людиною було місце для великої вази…

-Так. – Молодший щось занотував на клаптику паперу. – Це не займе багато часу.

-От і добре. Не відкладати ж мені весілля!

-Ти хочеш, щоб на ньому наш сьогоднішній друг…

-Обов’язково!

-Потрібно ще … пояснити сусідам, куди він подівся, та чому ти тут живеш, - посміхнувся молодший.

-Непотрібно. Я показав рішення суду стражникам, вони переконалися, що усе законно. А усі інші… - Він посміхнувся тією ж самою жорстокою посмішкою. – Нехай їм буде сюрприз! А поки що… Досить того, що вони знають, звідки я з’явився у столиці. Поки вони мене просто бачать, та дечого не розуміють. А скоро … взнають, хто такий Енор Охас!

Родич знав про те, що хоче робити Енор, у загальних рисах. Та вважав, що той перегинає палицю. Але розумів, що переконати впертого кузена неможливо. Залишалося лише змиритися та допомогти, чим може. По-перше, більш близької людини в нього, власне, й немає, а по-друге, і йти йому більше немає куди. Щоправда, Енору теж немає куди від нього подітися. Аж надто багато він, Крун, знає.

Насправді, обох усе влаштовувало, й жоден з них не бажав щось у стосунках між собою змінювати.

Сусіди вже бачили нових господарів, - саме так, у множині, оскільки двоє чоловіків були схожі один на одного. Коли кілька днів тому вони з’явилися тут, - ніхто не міг зрозуміти, звідкіля та яким чином, а головне – що вони роблять у цьому будинку. Та, власне, куди ж подівся старий господар, та ще й разом із сім’єю. До нього усі добре ставилися, а от тепер… Вони навіть покликали місцеву стражу, але до її начальника вийшов якийсь інший стражник. Показав йому папери, та після цього начальнику залишалося лише сказати зацікавленим сусідам, які його покликали, що тут усе правильно, навіть рішення суду є. І саме ці люди тепер будуть їхніми сусідами. Коли перероблять будинок, як вважають за потрібне.

Це й стало відбуватися одразу, шаленими темпами. Ніколи ще сусіди не бачили, щоб будівельними роботами займалося стільки людей одночасно, - і вільних працівників, і рабів. А оскільки останніх було більше, поряд постійно були похмурі наглядачі, які, здавалося, одночасно були й охоронцями. Ані в кого не виникло бажання розпитувати про щось. А тому їм залишалося лише гадати…

Енор та Крун були певні, що жоден не здогадається. А коли вони оголосять… Те, як усі будуть вражені, лише допоможе їм.

Їм було усе одно, чи будуть їх любити. Вони хотіли з самого початку зробити так, щоб їх боялися.

От, щоправда, їхнім планам існувала одна перепона… Доведеться її прибрати. Вони й обговорювали це у екіпажі дорогою до готелю, - найдорожчого у столиці та належного, звісно ж, Акселію Мару, - де жили, поки у їхньому будинку не буде усе закінчено…  Нічого, недовго чекати. День вже визначений, і до нього усе точно має бути готово.