1. Від любові до ненависті – один крок.

-Лише цього не вистачало! – сказав Акселій Мар. На мить повернув голову та подивився у вікно, на метушню людей на центральній площі столиці, - саме туди виходило вікно його кабінету. – І взагалі, ми … втратили швидкість з цією справою. Чомусь мало купують…

Іншим довелося нагадувати собі, ким є власник торгового дому. Не просто наймолодший серед таких, як він, у всій Республіці Вільних Островів, ні. Чужоземець, - хоча вони навіть не знали, наскільки, не знали, що Олексієві Марченку колись зробили пропозицію, від якої неможливо відмовитися: прийти сюди з зовсім іншого світу. Ті, хто зробив таку пропозицію, сказали, що проводять експеримент, та що пропонують таке одному з мільйонів, і він майже не вагався… Але вони навіть не уявляли, що Акселій Мар спочатку стане майстром та винахідником, а потім, отримавши за рішенням судді торговий дім, що належав раніше тому, хто хотів Акселія закатувати до смерті, буде вправно керувати ним. За рік, що минув з того часу, він винайшов та впровадив кілька нових видів зброї та парову машину, а з нею – спочатку пароплави, а потім – і залізницю. Йому навіть запропонували увійти до Ради дев’яти, - уряду республіки; раніше жоден чужоземець не отримував такої честі. Але після того, як Акселій влаштував похід на піратів, які завдавали шкоди усій торгівлі Республіки, та сам бився, як воїн, - в тих, хто залишався, не було вибору, й йому запропонували зайняти одне з вільних місць.[1]  Та й люди Аалу, - так називалися головний острів, його головна річка та головне місто, яке й було столицею Республіки, - вважали його героєм.

Тоді. Але, схоже, це швидко минулося, бо управитель торгового дому, Хапір Вес, відповів:

-Це пов’язано одне з одним, пане.

-Як це?

-Коли ви організували те, що назвали поштою… Спочатку люди були задоволені, що можна відправити листа чи посилку, хоч до іншого кінця острову, - пояснив управитель. - Але потім, коли стали продавати товари через цю пошту…

-Хіба ж людям погано, коли вони можуть замовити багато що за списками? – здивувався Акселій. – Усе й побудовано на тому, що це зручно… Та тим, хто продає, - плантаторам або ремісникам, - теж…

-Так. Але … скажімо, той швець, який купує тканину для своєї роботи, чи просто господарка, яка хоче пошити одяг дитині, - раніше вони йшли до лавки тут, у місті. А тепер купують дешевше, та їм усе привозять просто додому, але … власник крамниці нічого не продає. Вони дуже невдоволені… До того ж, цей власник крамниці, який не отримає грошей, потім не купить щось в сусіда, а ще звільнить прикажчика, який теж залишиться без грошей. От вони й невдоволені. Переказують один одному, своїм жінкам та родичам, що непотрібно нічого замовляти через пошту. Щоб підтримувати один одного… Мабуть, хтось … злий на вас настільки, що  тепер спалили ваш фургон. Той, що розвозив покупки. – На околиці столиці у великий критий віз звідкілясь, лише вчора, прилетів смолоскип. Візник врятувався, та навіть встиг випрягти коней, але сам віз та усі товари у ньому згоріли вщент.

-І це ще не усе, - вступив у розмову Сат. Старий, який був головним рахівником торгового дому, а ще – колишнім рабом, якому Акселій підписав вільну. А тому – постійно розмовляв із простими робітниками, колишніми та теперішніми рабами. Він міг повідомити багато цікавого, хоча зазвичай волів більше слухати, ніж говорити, - коли не стосувалося його улюблених цифр. Але зараз мав повідомити щось важливе та неприємне, - Акселій зрозумів це, коли Сат зняв, а потім повернув на місце, свої окуляри. – Вони кажуть, пане, що … через ваші парові машини впала ціна на рабів. А тому багатьом плантаторам та дрібним купцям стало вигідніше купити кілька рабів, ніж наймати на роботу вільних людей. А тут іще їжа здорожчала…

-Дивно, - знизав плечима Акселій. – Я-то якраз завжди був за те, щоб рабів було менше. Тим більше, що якраз тепер, коли їх стали завозити з-за кордону… Так, ціна впала. А годувати їх треба, тому й їжа дорога… Я навіть на Раді дев’яти пропонував встановити, скільки рабів можна буде ввезти, щонайбільше. Або взагалі заборонити це. Але мене не підтримали…

-Я навіть чув таку думку… Що ви зробили це навмисно, щоб люди, які втратили роботу, їхали мити золото на вашу копальню, - продовжував Сат. Рік тому Акселій Мар з’ясував, що йому, серед іншого, належить стара золота шахта, де не видобувають золото. Це стало невигідним, - аж до тих пір, як він не встановив парову машину, яка качала воду, що вимивала пісок з шахти назовні, та дозволив кожному бажаючому мити золото; половину видобутого потрібно було віддати, а другу можна було залишити собі. Багато людей отримали шанс заробити гроші, якого вони ніколи не мали, та були вдячні за це. А тепер…

-Це ж треба так усе перекрутити…

-Ти усе ще дивуєшся? – Це сказала Аратта, його дружина. Жоден інший власник торгового дому не зробив би так, щоб жінка сиділа у кабінеті під час такої розмови. Але Акселія це не стосувалося, до того ж, вона з самого початку допомагала йому … ніхто навіть не розумів, у яку гру вони колись виграли, з самого початку. Це була таємниця для двох.

-Як тобі сказати… Там, звідки я прийшов, колись був правитель … дуже жорстокий правитель, який колись сказав: «Вдячність – це така собача хвороба!».[2] А з ними … усе просто. Вони вважають мене … вискочкою невідомо звідки. Який незаслужено отримав те, що має. Ні, не торговий дім як такий, - це усе за законом, вони розуміють це, до того ж, хтось все одно володів би ним. А … усе це золото з копальні, усі ці пароплави та потяги… Насправді, кожен з них готував їжу, та бачив, як пара піднімає кришку на казані. Але чомусь ніхто не винайшов парову машину, та тепер вони вважають, що … це міг зробити кожен, й не розуміють, чому ж я отримую гроші, та впроваджую пошту, цю торгівлю, і таке інше… Це звичайна заздрість, люба, я бачив таке і там, звідки прийшов… Щоправда, там я не був купцем. Та винахідником теж. Мабуть, вони мене не будуть любити. А тому … потрібно зробити так, щоб в них не було вибору, як змиритися.