Робоча зустріч

Марко стояв у просторому офісі, де його команда обговорювала новий проєкт архітектури. Він заглибився у креслення, коли помітив, що над його столом стоїть вона — Аліна. Дизайнерка інтер’єрів, яка відповідала за внутрішнє оформлення проєкту.

— Аліна? — вимовив він тихо, ледве стримуючи здивування.

Вона підняла голову від планшета, і їхні погляди зустрілися. На секунду світ зник, лишилися лише вони двоє, дихання, що перехоплювало, і серця, які бились шалено.

— Марко? — вона ледве впізнала його, але серце вже відчуло знайомий трепет. — Ти… ти тут?

Він крокнув вперед, руки тремтіли:

— Аліно… я шукав тебе… два роки… — зізнався він, і голос тремтів від страху і бажання. — Я загубив телефон, номер, не міг зв’язатися… Я…

— Ти загубив мій номер? — вона перервала його, очі сумні, злегка недовірливі. — І тепер я маю повірити тобі просто так?

Марко зітхнув і обережно доторкнувся до її руки. Дотик був коротким, але відчутним, наче спалах всередині.

— Аліно… ти ж знаєш мене. Я не можу брехати, коли справа стосується тебе. Кожен день без тебе був пеклом. Я шукав тебе всюди… і тепер ось ми.

Вона відсахнулася, але серце калатало шалено. Два роки розлуки, і ось він — так близько, що вона відчуває його тепло і запах.

— Марко… — її голос тремтів. — Як ти міг просто зникнути? Я думала, що…

Він не дав їй закінчити, обережно притиснувши її до себе. Його руки обвили талію, пальці ковзнули по спині, і вона відчула, як тіло відповідає на його дотики.

— Я не зникав, — прошепотів він, нахиляючись ближче. — Я просто шукав тебе. Я… я не міг втратити тебе.

Їхні губи зустрілися в довгому, пристрасному поцілунку. Спершу обережному, але потім вони обоє віддалися емоціям: руки ковзали по плечах і спині, серця билися шалено, і кожна секунда була наповнена спогадами, бажанням і тугою за два роки розлуки.

Аліна відчула, як його присутність змушує її серце тріпотіти. Він відступив лише на кілька сантиметрів, їхні чола стикалися.

— Тепер ти віриш, що я шукав тебе? — прошепотів Марко, погляд пронизував її наскрізь.

— Трохи… — зізналася вона, серце ще калатало шалено. — Але ти повинен довести мені це…

Марко усміхнувся, нахилився знову, і цей поцілунок був уже не просто зустріччю — це був спалах пристрасті, спогадів і бажання, яке не могло чекати.

Вони стояли серед креслень, планшетів і дощу, що ще капав з вікон, обіймаючи один одного, відчуваючи, що два роки розлуки зробили їхні почуття ще сильнішими.