Розділ 1 і єдиний

Знову дощ. Темні хмари затягнули небо.
Заняття тягнулося довго, нецікаво.
Тому Техен дивився у вікно. Настрій і так був паршивий, а ще ця погода наганяла хандру.
Він вступив до цього університету на юридичний тому що його про це просили батьки. Йому навчання давалося легко, але це не його. Він ненавидів всі ці закони, статути, документи, ділову мову. 
Він хотів свободи, легкості, хотів бути художником. Кожних вихідних втікав, далеко від людей для того щоб зняти напругу яка накопичувалася за робочий тиждень і помалювати. 
Це були дахи будинків, безлюдний берег річки, ліс за містом. Кожного разу щось іньше.

- Техен. Вставай. 
Він задумався й не помітив як заняття закінчилося. Його штовхав його друг. 
- Ти що спиш з відкритими очима?
- Ні. Йду. А куди ми?
- Ти що? На сьогодні все. Ти підеш зі мною в бібліотеку?
- Знову? Нащо? В тебе що Інтернет відключили?
- Там є те що в неті не знайдеш. Ну будь ласка.
- Хосок ти будеш мені винен. 
- Буду. Пішли.

Техен здружився з Хосоком ще з перших днів навчання. Він був таким життєрадісним, усміхненим. Але коли починалися заняття він перетворювався на самий слух, ставав серйозним. Він багато вчився й мріяв стати відомим юристом і як наслідок відкрити свою справу.

В бібліотеці, як і очікувалося, було тихо, і пахло старими книгами. Техен знову сів за стіл біля вікна поклавши перед собою планшет. Поки Хосок ходив між полицями в пошуках тільки йому відомої книги, він дивився як студенти розходилися в різних напрямках. 
Але його погляд прикувала до себе одна фігура під яскраво оранжевою парасолю. Здавалося їй тут не місце, між чорними й сірими, по декуди якимись розмитим кольорами. Оранжевий ніби сонечко виділялася між ними.
А ще той хто тримав її йшов проти не дуже густого натовпу студентів.
Техен й не помітив як затамувавши подих спостерігав за цією картиною намагаючись запам'ятати кожну деталь, щоб пізніше, надівши навушники з улюбленими треками, перенести це на полотно.

Хосок кинув біля нього велику книгу, з якоюсь  дуже мудрою назвою і важко опустився на стілець поряд.
- Те. В чому твій секрет?
- Що???
- В чому твій секрет? Як тобі вдається все здати й при тому не вчитися???
- Просто хороша пам'ять.
- Щастить тобі. А я маю читати і перечитувати. І на що ти там дивишся?
- На дощ. Він зачаровує.
- Ага. Зачаровує. Аякже. Холодний, мокрий, неприємний. Особливо якщо немає парасолі. От в тебе є парасолька?
- Нема.
- От і в мене нема. 

Постать з оранжевою парасолю вже давно зайшла в середину. А Техен все ще дивився на враз посірівшу вулицю.
- І чому в мене ніколи немає парасольки?
- В якому смислі ;ніколи нема;? Минуло разу ж була.
- Та це я так. Думки в голос.
Поки Хосок читав, щось виписував, Техен думав що в його житті ніколи не було парасольки. Так щоб вона закрила його від негаразд й проблем які сипалися на нього. Від того бруду який ливися на нього в старших класах. Коли над ним насміхалися однокласники тільки тому що він був не такий. Він не любив шумні компанії, вечірки, алкоголь. На уроках був тихий. Після уроків додому завжди ходив сам. Здавалося що він відлюдькуватий. Але це було не так. Він просто любив тишу, спокій, затишок й тепло.

З бібліотеки вони вийшли вже коли було темно. Дощ припинився, залишивши холод, вологу й калюжі.
Вони повільно йшли додому.
Жили вони в гуртожитку, в одній кімнаті. 
Хосок був хорошим сусідом. Шумні компанії теж не любив, замість них обираючи навчання і не був проти того щоб Техен малював, хоча й деколи вляпувався у фарбу.

Можна сказати що вони були однаковими по характеру.

Вдома Техен одразу, щоб дрібні деталі не стерлися з пам'яті, пішов до мольберту. 
Він малював майже до ранку. І на навчання пішов з червоними очима поспавши лише дві години.

На занятті говорили про заліки які вони будуть здавати в кінці семестру. Тому цього разу Техен слухав і навіть занотовував дати. 
В обід вони з Хосоком сиділи в соловій за обідом але майже не розмовляли. Хосок щось повторяв, а Техен дивився в пустоту. На двері куди заходили й виходили студенти. Обличч яких він не бачив. Він в голові прокручував раз в раз картинку з оранжевою парасолю. Й не розумів чим саме ця парасолька так його зачепила.

До кінця дня знову пішов дощ. 
Вони стояли на порозі будівлі чекаючи щоб він хоча б трохи ослаб. Аж коли з дверей вийшов високий широкоплечий хлопець й розкривши ту саму оранжеву парасольку сміливо ступив під дощ. Техен не міг відвести погляду від нього. Від його спини, чорного волосся. 
Хосок прослідкувавши напрямок його погляду:
- Ти його знаєш?
- Ні.
- То чому так дивишся? 

- Незнаю. Пішли вже. Не до ночі ж тут стояти.
І вони побігли. Було не далеко та вони всеодно вимокли.

Вдома Техен після душу просто впав і заснув. А Хосок ще довго сидів за навчанням, від якого ввесь час його відволікала картина з оранжевою парасолею яка чомусь притягувала до себе погляд.

Ввесь наступний тиждень погода була на диво хороша. Сонечко віддавало останнє своє тепло. Граючись в різнокольоровому осінньому листі. 
Техен ввесь час бігав поглядом по студентах в надії впізнати його. Та обличчя він не бачив. Тому в нього з'явилася нова картина, постать з оранжевою парасолею.

Коли знову пішов дощ Техен зрадів. Вперше він радів дощу. Але парасолька так і не з'явилася. Тому з часом Техен викинув це з голови. 
Одним холодним  і дощовим вихідним він піднявся на горище гуртожитку. Звідки було видно не велику частинку міста через маленьке віконечко що було завжди відчинене. Хоча було холодно, вітер не великий але різкий, здавалося, пробирався крізь одяг, а руки обпікав. 
Техен малював навіть не звертаючи увагу на те що замерз. 
Тільки коли стало важко тримати пензля в руці, зібрався йти додому. Він зачинив за собою двері горища й почав спускатися вниз та через те що дуже замерз спіткнувся, мольберт випав з рук а він сам куберем полетів вниз по сходах. В голові пронеслося що він ось ось зламає собі шию. Та замість різкого удару він відчув щось мягке. 
Розплющив очі. Він лежав на хлопцеві який був без свідомості. Техен спробував ворухнутися. Тіло боліло, але нічого критичного. Він скотився з хлопця й тремтячими руками набрав номер швидкої. Потім Хосока. Який прибіг через хвилину. 
- Ти як? Що болить? 
Хосок обмацував руки й ноги Техена. 
- Я в нормі. А от його боюсь що вбив. 
Хосок перевів погляд на хлопця, який так і не прийшов до тями. Він приблизився вухом до його обличчя.
- Ні. Він дихає. Його краще не чіпати, щоб не нашкодити.