— Тато більше не буде жити з нами… — сказала мама.
І світ Марчика раптом став іншим.
Йому здалося, що він не так її почув. Наче ці слова прилетіли звідкись здалеку й не могли бути справжніми. Дім, у якому маленький ведмедик Марчик жив разом із мамою й татом, вмить розсипався на невидимі уламки.
Як же він любив ті дні, коли вони гуляли втрьох! Тато й мама були поруч, і здавалося, що нічого поганого у світі просто не існує. Із ними було так тепло й безпечно.
«Цього більше ніколи не буде…» — гримнуло в його думках, наче серед ясного неба вдарив грім.
Він помічав, що останнім часом вони часто сварилися й майже не розмовляли одне з одним. Мати все частіше була сумною. Але ж… це не могло означати ось такого.
— Це… жарт? — тихо, але з надією запитав він.