Глава 23. Два королі

На четвертий день полювання Лоррейн зрозуміла, що самотність не робить людину невидимою. Вона лише позбавляє її тих, хто міг би помітити небезпеку раніше.

Колись розвідники повідомляли їй про пересування ворожих загонів, командири доповідали про стан доріг, а кур’єри доставляли донесення ще до того, як вона встигала запитати, що відбувається на сусідній ділянці фронту. Тепер кожне рішення доводилося ухвалювати самостійно. Вона не знала, чи безпечно зупинятися в наступному селі, чи є міст на річці, чи не з’явився на дорозі патруль. Їй доводилося довіряти власному зору, слуху й виснаженому коневі, який, здавалося, ненавидів кожен підйом.

Проте Лоррейн не скаржилася. Вона сама обрала цей шлях. Точніше, обрала перестати йти шляхом, який для неї проклав Кассіан. Різниця була невеликою лише на словах.

Уранці вона зупинилася біля струмка, напоїла коня й сіла на плаский камінь, щоб трохи перепочити. Саме тоді помітила вершника на протилежному березі. Він не ховався. Кінь стояв біля дерева, а сам чоловік тримав обидві руки на видноті. На ньому був темний дорожній плащ, під яким Лоррейн розгледіла кольчугу. Меч залишався в піхвах.

Вона вихопила кинджал.

- Якщо ви прийшли по мою голову, - сказала вона, - то запізнилися. Її вже намагалися купити.

Чоловік не всміхнувся.

- Я прийшов із пропозицією.

- У мене алергія на пропозиції від озброєних незнайомців.

- Тоді вам не сподобається те, що я маю передати.

- Принаймні ми не витрачатимемо час на люб’язності. Говоріть.

Він дістав із внутрішньої кишені плаща невеликий згорток, поклав його на камінь біля води й відступив.

- Це від короля Альбіону.

Лоррейн не торкнулася згортка.

- Едріан уже знає, що я не збираюся йти з ним.

- Його величність знає, що ви відмовилися від першої пропозиції.

- Тоді навіщо надсилати другу?

- Бо перша була особистою. Ця - офіційною.

Лоррейн повільно перевела погляд із посланця на згорток. Офіційною. Вона знала, що це означає. Едріан не просто пропонував їй дах над головою й можливість перечекати полювання. Він пропонував місце у власній системі влади, нехай навіть без чіткого визначення її повноважень. Можливо, радниці. Можливо, командирки. Можливо, союзниці, чиє ім’я саме по собі могло б змінити ставлення до війни. Він пропонував їй не просто вижити. Він пропонував знову стати кимось.

- Залиште, - сказала вона.

Посланець відступив ще на крок.

- Його величність просив передати, що ви можете прийти без супроводу. Вам не доведеться складати зброю перед входом до його табору.

- Яка щедрість.

- Він також готовий гарантувати безпеку людям, які залишилися вам вірними.

Лоррейн завмерла. Ось воно. Не погроза. Не вимога. Лише згадка про людей, які могли стати для неї причиною повернутися до гри.

- Передайте королю, - сказала вона, - що я не збираюся обмінювати його захист на своїх людей.

- Це не обмін.

- Тоді навіщо ви їх згадали?

Посланець промовчав.

Лоррейн підійшла до каменя й забрала згорток. Усередині лежав аркуш із печаткою Альбіону. Вона зламала віск і прочитала короткий текст.

Едріан не називав її зрадницею. Не вимагав покаяння за смерть Мілли. Не пропонував забути минуле. Він визнавав, що Лоррейн розірвала зв’язок із Кассіаном, і пропонував їй місце серед тих, хто визначатиме подальший перебіг війни. Її військовий досвід, знання ноктаріумського командування та здатність розуміти противника могли допомогти уникнути нових жертв.

Наприкінці стояв один рядок:

"Ти не мусиш повертатися до того, ким була, щоб мати право вирішувати, ким станеш."

Лоррейн перечитала його двічі. Вона ненавиділа, коли Едріан умів знайти слова, які пробивалися крізь її захист. Ще більше вона ненавиділа те, що ці слова могли бути щирими.

- Ви отримали відповідь? - запитав посланець.

Лоррейн склала аркуш.

- Так.

- І що я маю передати?

- Що король Альбіону знову запропонував мені місце у своїй війні.

- А ваша відповідь?

Вона подивилася на нього.

- Ні.

Посланець, здається, очікував довшого пояснення.

- Ви навіть не хочете обговорити умови?

- Я щойно відмовилася. Якщо вам потрібна інша відповідь, то вам доведеться знайти іншу жінку.

- Його Величність передбачав, що ви можете відмовитися.

- Тоді він нарешті почав правильно передбачати мої рішення.

Вона повернула аркуш у згорток, але не віддала його.

- Це все?

- Так.

- Тоді повертайтеся до свого короля. І скажіть йому ще дещо.