Глава 22. Остання ставка

Монастир з’явився на третій день після того, як Лоррейн залишила останнє поселення.

Спочатку вона побачила лише верхівку старої дзвіниці, що виступала над темними кронами дерев. Потім - обвалений дах головної будівлі, кам’яну огорожу, порослу мохом, і вузьку дорогу, яка колись, мабуть, вела до великих воріт. Тепер від них залишилися дві потріскані колони й перекошена стулка, яку давно ніхто не намагався полагодити.

Лоррейн зупинила коня на узліссі.

Вона не шукала монастиря. Принаймні спочатку. Старі релігійні споруди рідко приваблювали її навіть до війни. Вони нагадували про людей, які надто часто називали власну жорстокість необхідністю, а покору - чесністю. У Ноктаріумі таких вистачало й без церковних дзвонів. Кассіан умів створювати святині з наказів, а зрадою називати будь-яку думку, що не збігалася з його волею.

Однак монастир мав одну перевагу: його не було на жодній із сучасних військових карт.

Вона пам’ятала це з часів, коли ще навчалася командувати. Старі дороги, покинуті переправи, забуті укріплення - усе, що не становило очевидної стратегічної цінності, з часом зникало з уваги людей, які відповідали за війну. Саме тому такі місця часом ставали безпечнішими за найкраще укріплені фортеці. Якщо, звісно, ніхто інший не дійшов такого самого висновку.

Лоррейн зістрибнула з коня й провела його крізь пролом в огорожі. Усередині росла висока трава, між плитами пробивалися молоді деревця, а на північному боці подвір’я виднілася стара криниця. Вона перевірила воду, наповнила флягу й оглянула будівлю.

Сліди були.

Не свіжі, але й не настільки давні, щоб їх можна було не помітити. Біля західної стіни хтось розчистив вузьку смугу землі. У попелі під навісом лежали уламки дров, а на камені біля входу темніла пляма від мастила.

Хтось приходив сюди нещодавно.

Лоррейн поклала долоню на руків’я кинджала й повільно обійшла головну будівлю. Біля бічного входу вона помітила слід підошви, глибший за інші. Важкий чобіт, широка п’ята. Людина стояла тут довго, переносячи вагу з ноги на ногу.

Не випадковий мандрівник.

Вона повернулася до коня, зняла сідельну сумку й заховала її в порожньому приміщенні, де колись зберігали церковне начиння. Потім відпустила поводи, залишивши тварині можливість дістатися до трави, і рушила до монастиря сама.

Якщо на неї чекали, кінь не повинен був видати її першого руху.

Усередині пахло вогкістю, пилом і старим каменем. Вузький коридор вів до головної зали, де колись стояли лави для молитв. Тепер від них залишилися тільки потемнілі ніжки, а над вівтарем чорніла порожня ніша. Хтось зняв звідти навіть кам’яне зображення святого, залишивши на стіні світлий прямокутник.

Лоррейн зробила ще кілька кроків.

- Якщо ви прийшли мене вбити, - сказала вона, - то вибрали невдале місце. Тут навіть привиди, здається, давно втратили інтерес до людських справ.

Із темряви біля дальньої стіни долинув голос:

- А якщо я прийшов поговорити?

Лоррейн упізнала його раніше, ніж побачила самого чоловіка. Її рука стиснула кинджал.

Едріан вийшов на світло, що падало крізь пролом у даху. На ньому був темний дорожній плащ без королівських відзнак, меч висів біля пояса. Волосся потемніло від дощу, а на лівій щоці виднівся неглибокий поріз, який уже почав затягуватися. Він виглядав утомленим, але не так, як людина, що кілька днів рятувалася від переслідування. Радше як той, хто давно не дозволяв собі спати достатньо.

Лоррейн не опустила зброї.

- Ти далеко відійшов від свого війська.

- Ти теж.

- Я не король.

- Саме це й робить нас різними.

Вона коротко всміхнулася, без найменшої веселості.

- Ні. Нас робить різними те, що в тебе досі є армія, трон і люди, які виконуватимуть твої накази. А я маю старого коня, поранений бік і кинджал, який уже бачив кращі дні.

- Ти забула згадати, що маєш звичку знаходити вихід із ситуацій, у яких інші давно здалися.

- Це не перевага, якщо щоразу вихід веде в нову пастку.

Едріан зупинився за кілька кроків від неї. Не наближався, не тягнувся до меча, не намагався переконати її опустити кинджал.

Лоррейн ненавиділа те, що навіть тепер помічала ці дрібниці. Вона помічала все: його положення відносно дверей, вагу на правій нозі, втому в плечах, те, як він залишав їй вільний шлях до виходу. Вона могла розкласти його поведінку на десятки окремих рішень, кожне з яких мало тактичне пояснення.

І жодне не відповідало на головне запитання. Навіщо він прийшов сам?

- Ти знав, що я тут? - запитала вона.

- Ні.

- Тоді чому прийшов?

- Бо це одне з небагатьох місць, де ти могла б зупинитися, не ризикуючи натрапити на королівський патруль.

- Ти щойно сказав, що не знав, де я.

- Я не знав, що ти вже тут. Це не означає, що я не міг здогадуватися, куди ти підеш.

- Ти шукав мене?